Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

— Зараз ні. Я маю допомогти тітоньці Настасії вибрати курку на обід. Коли впораюсь, тоді обов’язково почитаю. Мені таки цікаво, що у тебе в голові…

— Вошок немає… — сказала Емілія.

Донна Бента розсміялася і вийшла, а Емілія підвела очі до стелі і знову замислилася: «Ну ось, бабусі завжди у все втручаються. Тепер не пам’ятаю, що хотіла писати… Еге, згадала… Збиралася всіх описати…» Емілія знову взялася за перо.

— А-а, сеньйоро Еміліє! — почулися два голоси у неї за спиною. — Пишете записочки, ось як!

Це були Кирпа і Педріньйо, яким донна Бента («І коли встигла?.. Ці ще мені бабуні…» — подумала Емілія) вже все розповіла.

— Я хочу почитати уривок, — сказала Кирпа.

Емілія затулила записки рукою:

— Не можна. Ще не прийнято до друку.

— Та чого ти вередуєш? Боїшся, що я їх з’їм? — І Кирпа вирвала у Емілії аркушики і почала читати.

Прочитала зо дві сторінки. Їй сподобалося.

— Забавно, правда, Педріньйо? Поглянь-но.

Педріньйо і Кирпа прочитали ще кусочок, і їм самим захотілося писати записки.

— Я розпочну мої зараз же! — сказала Кирпа, кинувши аркушики на підлогу й вистрибом вибігаючи з кімнати.

— І я також! — вигукнув Педріньйо і також вибіг вистрибом.

— Завидки беруть, — промурмотіла Емілія. — Хоч би що я розпочала, вони зразу ж хочуть робити те саме…

Вона зібрала з підлоги аркушики. Позіхнула. Глянула на свої пальці.

— До чого ж стомлюєшся, коли пишеш! Як було зручно, коли граф… — І вона, зітхнувши, почала дальший розділ, останній.

Розділ шостий

Останній розділ записок Емілії, її думки про мешканців Будиночка Жовтого Дятла

«Я полічила написані аркушики і бачу, що їх вже багато. Час закінчувати. Цей зошит буде «частина перша» моїх записок. Другу я напишу, коли буду старенька.

Раніше, ніж капнути останню крапку, я хочу сказати вам от що: те, що писали про моє серце, неправда. Всі кажуть, що у мене нема серця. Брехня. Є, і добре. Та тільки серце у мене не з вати і всякими там дрібничками його не зворушиш. А коли воно бачить несправедливість, то болить. Та ще й так болить, що я зрозуміла: несправедливість — найбільше лихо на світі.

Коли я бачу, як деякі матері б’ють дітлахів, моє серце болить. Коли бачу, як садять до в’язниці тих, хто ні в чому не винен, моє серце болить. Коли я слухала книжку про Дон-Кіхота, яку нам читала донна Бента, моє серце боліло. Адже Дон-Кіхот позбувся розуму тільки тому, що занадто вже був добрий: він хотів робити добро людям, карати поганих і боронити хороших. А що скоїлося внаслідок? Його, бідолаху, всюди частували киями, киями і знову ж киями… Ніхто, напевно, не одержував більше київ, ніж цей мандрівний іспанський лицар… Хороших завжди ображають. Багато хто не розуміє їх. Скільки люей загинуло у в’язницях тільки тому, що вони хотіли, щоб усі жили краще, тільки тому!

Я була щаслива, поки не вміла читати. А як навчилась і почала читати газети, то мені зразу стало сумно. Я побачила, скільки на світі горя, скільки людей у злиднях живе, скількох переслідують і ображають ні за що ні про що. А війни?! Коли донна Бента нам пояснювала історію різних країн, то Кирпа навіть плакала — не хотіла слухати про війни. І донна Бента сказала, що війна — це гірше за чуму. Я згадала, що нічого нема гіршого за чуму, а ось, виявляється, є. Вдираються до чужих країн, все нищать, палять, грабують — який злочин! А чому ці королі, імператори, диктатори й інші такі парсуни неодмінно повинні на когось нападати? Коли донна Бента пояснювала історію, я дуже всім заважала, і мене навіть послали на кухню, але найголовніше я запам’ятала, ви не думайте. А Педріньйо, так той навіть занотовував, особливо коли якогось короля скидали з трону шкереберть. Цікаві були уроки.

Взагалі ми тут, у Будиночку Жовтого Дятла, живемо добре. Дітлахи цікавляться навчанням та грою. Бабусі цікавляться порядком, щоб усе було вчасно і впору, і навчають нас усього, що самі знають. Киндим цікавиться тільки травою і своїми спогадами про життя в африканських лісах, про бої з іншими звірами та мисливцями. Якби він написав записки, то вони були б у тисячу разів цікавіші за мої, я певна.

Безрога корова проводить час у хліві й на пасовищі. У неї очі великі-великі, покірливі-покірливі. Вдача у неї така тиха — уявити собі не можете! Досить сказати, що я така маленька на зріст і роблю з нею геть усе, що заманеться. Вона у всьому мене слухає: тільки я скажу, і вона піде вперед, піде назад, повернеться направо, повернеться наліво… І не подумайте, що вона мене боїться, ні: коли б вона мене разок кольнула, від мене тільки мокре місце залишилося б! Адже ж роги у неї є, тільки маленькі… Ні, вона це просто через лагідну вдачу, от і все. У неї прекрасна душа… Тільки молока дає мало. Правда, молоко на диво смачне. Загалом старанна корова.

Наш осел уже старезний дід, бідолаха. Сучасник Лафонтена, самі подумайте. Це дуже поважний чотириногий сеньйор, у нього довгі вуха і зажурений погляд. Розмовляє по-старовинному. Якщо прийде хто з сусідів, він так тихо і ввічливо скаже: «Ви виявили мені високу честь вашою увагою, шановний сеньйоре». Хто його не знає, звичайно, лякається і збирається знепритомніти, та він люб’язно простягає гостеві свій хвіст, щоб гість ухопився і не падав. Ми, молодь, його погано розуміємо, але донна Бента з ним охоче розмовляє. Вона має його за філософа і завжди прислухається до його порад. Вона каже, що взагалі на світі багато ослів, які вміють говорити, навіть на троні бувають такі осли, ну а в різних там парламентах і академіях — то просто не полічити. Але то осли двоногі, а чотириногих, вона каже, крім нашого Радника, ніколи не бачила.

Рабіко — це пропащий. Обжерливість його згубила. Цікавиться тільки їжею і більше нічим на світі. Вчиться не хоче. Просто навіть не варто про нього писати.

Багато тут у нас неживих, але також дуже милих. А от Уяви Собі спочатку був живий і навіть поводився як герой і боронив Кирпу від оси. І в цирку виступав. Та потім у нього зламалося всередині, і він перетворився на звичайну палицю.

Серед неживих мені найбільше подобаються хвіртка і дерево пітанга.

Хвіртка вміє робити лише одне: відчинятись і відразу ж зачинятися. Щоб відчинитись, вона жде, поки їй допоможе хтось із живих. Відчиняється, живий проходить, і тоді вона зачиняється вже сама