Читати книгу - "Мартін Іден"

Рут. — Я не хочу, щоб він звільняв мене. Я кохаю його, а кохати так приємно. Ми з ним одружимося, звісно, коли ви дасте згоду.

— Ми з твоїм батьком маємо трохи інші плани. Ні, ні! Не подумай, що ми збираємося тобі когось нав'язати. Ми просто хотіли б, щоб ти вийшла заміж за людину з нашого кола, за справжнього джентльмена, всіма шанованого, якого сама вибереш і полюбиш.

— Таж я люблю Мартіна, —жалісно протестувала Рут.

— Ми зовсім не хочемо впливати на твій вибір. Але ти наша дочка, і ми не можемо спокійно дозволити тобі вийти заміж за такого чоловіка. На всю твою чистоту й ніжність цей чоловік не зможе відповісти нічим, крім вульгарності й невихованості. Він ніяк тобі не пара. Він навіть не зможе забезпечити тебе матеріально. Ми не женемося за багатством, але певний комфорт треба мати, тим-то наша дочка повинна одружитися з чоловіком, що принаймні зможе дати їй цей комфорт, а не з убогим авантюристом, матросом, ковбоєм, контрабандистом, — бог знає, ким він ще був. До того ж це людина легковажна й безвідповідальна.

Рут мовчала. Вона була згодна з кожним словом матері.

— Він марнує час на свою писанину, гадаючи досягти того, що можуть досягти тільки генії та ще зрідка люди з університетською освітою. Чоловік, який збирається одружитися, повинен до цього готуватись. А він і не думає про це. Я вже казала, і ти, певно, згодна зі мною, що він чоловік безвідповідальний. Та це й зрозуміло. Матроси всі такі. Він не міг бути ощадливим і поміркованим. Роки марнотратства далися взнаки. Звісно, це не його вина, але від того він не стає кращий. А чи подумала ти про його минуле життя, безперечно, безпутне? Чи подумала ти про це, доню? Ти ж знаєш, що таке шлюб.

Рут здригнулась і притулилася до матері.

— Я думала про це, — Рут довго мовчала, підшукуючи слова. — Воно жахливе. Мені страшно думати про це. Я знаю, що моє кохання — велике нещастя. Але нічого не вдію. Хіба ти могла не покохати тата? Так само й зі мною. Щось є в мені і в ньому таке — я не розуміла цього до сьогодні, — але воно є, і воно змушує мене кохати його. Я ніяк не думала, що кохатиму його, а от бачиш, покохала, — закінчила вона з якоюсь потаємною радістю в голосі.

Вони розмовляли ще довго, але марно, і, кінець кінцем, погодилися на тому, що треба, нічого остаточного не вирішуючи, деякий час перегодити.

До такого ж висновку прийшов годиною пізніше містер Морз, коли дружина йому призналася, як обернувся її план.

— Інакше й бути не могло, — сказав він. — Адже, крім цього матроса, вона не знала близько жодного чоловіка. Рано чи пізно в ній мала прокинутися жінка. І якраз, коли це сталося, поблизу був цей матрос. Ну, вона й покохала його або, вірніше, забрала собі в голову, що кохає, що зрештою те саме.

Місіс Морз вирішила впливати на Рут повільно й непомітно, замість того, щоб одверто змагатися з нею. Часу для цього було досить, бо Мартін поки що не міг і думати про одруження.

— Хай вона бачиться з ним скільки хоче, —порадив їй містер Морз. — Чим ближче вона приглядатиметься до нього, тим менше любитиме. А для контрасту треба збирати у нас більше молоді, дівчат і юнаків культурних і вихованих, що вже зробили собі кар'єру чи роблять її. Словом, юнаків нашого кола, справжніх джентльменів. Вона буде порівнювати його з ними і побачить, скільки в ньому вад. Зрештою, йому тільки двадцять один рік. Та й Рут ще зовсім дитина. Вони й самі згодом переростуть свою дитячу любов.

На тому й порішили. В родині вважалося, що Рут і Мартін заручені, але цього не розголошували. Гадали, що навряд чи це буде коли потрібне. Крім того, річ була цілком очевидна, що заручини затягнуться надовго. Від Мартіна не вимагали, щоб він пішов служити або кинув писати, ніхто не думав намовляти його на інший спосіб життя. А він тільки сприяв цим ворожим планам, бо й думати не хотів про службу.

— Цікаво, чи ти схвалиш те, що я зробив, — сказав Мартін до Рут через кілька днів. — Я вирішив, що жити в сестри занадто дорого, і житиму сам. Я вже найняв кімнатку в північній частині Окленда — там тихо, спокійно — і купив собі гасницю куховарити.

Рут дуже зраділа. Особливо їй сподобалася гасниця.

— З цього починав і містер Бетлер, — зауважила вона.

Мартін у душі був невдоволений порівнянням його з цим високошанованим джентльменом, але мовив далі:

— Я наклеїв марки на всі свої рукописи і знов порозсилав їх по різних редакціях. Сьогодні я перебрався, а завтра почну працювати.

— Ти став на службу? — вигукнула вона, почувши таку приємну несподіванку, і пригорнулась до нього, усміхаючись і ніжно тиснучи руку. — І мовчиш? Куди ж це?

Він похитав головою.

— Я хотів сказати, що завтра знов почну писати. — Вона враз спохмурніла, а він поспішив додати: — Зрозумій мене. Цим разом я не захоплююсь рожевими мріями. В мене є холодний, прозаїчний, суто діловий план. Це краще, аніж знов іти в море, і грошей я зароблятиму більше за будь-якого некваліфікованого працівника в Окленді. Бачиш, мій відпочинок дуже багато дав мені. Я не стомлювався фізично і навіть нічого не писав — принаймні для друку. Увесь час я віддавав нашому коханню й роздумам. Трохи читав, але це те саме, що й думати, і читав я переважно журнали. Я багато думав про себе, про світ, про своє місце в ньому і про те, як зробити це місце гідним тебе. Я прочитав Спенсерову «Філософію стилю» і знайшов там чимало такого, що безпосередньо стосується мого писання і взагалі тієї літератури, яку друкують щомісяця по всяких журналах. Отак думаючи, читаючи й кохаючи тебе, я дійшов висновку, що треба мені стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмуся до чорної роботи — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, віршики до нагоди — словом, усе, на що є великий попит. Існують же літературні агентства, що постачають газетам оповідання,