Читати книгу - "Чорний альбатрос"

class="book">— Це дзеркало не можна розбити, навіть якби ви захотіли. Воно розступається перед кожним, хто не злякається, — відповів міняйло, багатозначно подивився на Трояна й додав: — У ньому все відбивається в справжньому вигляді, а не таким, яким здається. Можливо, комусь це не до вподоби, але іншого шляху до годинника немає. Глава 21
Квітковий годинник

Марика звикла до простору, і в тісному місті почувала себе, як птах у клітці. Вузькі вулички, позбавлені світла, давили на неї, а дорога вабила до нових пригод. Вийшовши через східні ворота, дівчинка покрокувала геть від міста.

Її обсіли невеселі думи. Вона не знала, куди й навіщо йде. Колись вона прагнула повернутися до людей. Але відтоді, як вирішила, що нібито приносить нещастя, вона втратила мету. Хіба можна бути поруч із коханою людиною, знаючи, що це загрожує їй лихом?

Марика подивилася на обручку на своєму пальці й укотре подумала про Гліба, але раптом зрозуміла, що не може згадати його обличчя. Дорогі риси загубилися десь у лабіринті пам'яті, залишився лише неясний образ золотоволосого красеня. Марику охопив страх. Гліб був її дороговказною зіркою. Якщо вона втратить його, то втратить усе. Вона спробувала воскресити забуті риси, але вигляд принца її мрій вислизав від неї.

Дівчинка полишила марні спроби, і її думки знову повернулися до споконвічного питання: хто ж вона насправді — джерело лиха чи радості? Чому в житті все так заплутано?

Міняйло запевняв, що вона не винна в чужих напастях, але хто тоді несе лихо? Добряга Прошка, який мухи не скривдить? Чи Троян, який довів свою шляхетність, коли на роздоріжжі вибрав найважчу дорогу. Марика не могла звинуватити жодного з них. Де вони зараз, її товариші по нещастю? Дівчинка жалкувала, що втекла від них, але тепер горювати було пізно. Відшукати їх у Позачасовості не легше, ніж голку в копиці сіна.

Марика дійшла до роздоріжжя, де від широкого брукованого шляху, наче приплив від повноводної ріки, відокремлювалася колія. Обабіч від неї росли дикі яблуні. Вони відкидали ажурну тінь і спліталися кронами, утворюючи зелену арку. У сільському пейзажі було щось заспокійливе. Марика піддалася спокусі відпочити й завернула під укриття дерев.

Наприкінці довгої алеї вона побачила потопаючу в заростях височенної кропиви огорожу й розкішні чавунні ворота. Колись вони були прикрашені золоченими трояндами, але тепер позолота потьмяніла, а фарба облущилась.

Ворота були відкриті. Брукована доріжка тяглася вглиб занедбаного саду, неначе запрошуючи мандрівницю зайти. Марика прослизнула усередину. Колись пишний сад являв собою сумне видовище. Клумби суцільно поросли бур'янами. Там, де колись красувалися квіти, лопухи гордовито розкинули величезне листя розміром з опахало. Троянди заглушив колючий реп'ях. Між плитками, якими була вимощена доріжка, пробилися пучки трави.

Не знаючи, чий це сад, і чому хазяїн кинув його напризволяще, Марика дійшла до обмілілого ставка. Лише брудна калюжа на дні й кам'янисті гірки нагадували, що колись тут був каскад водоспадів. Незважаючи на те, що всюди буяла зелень, від тутешнього пейзажу віяло в'яненням і сумом.

У заростях будяка дівчинка побачила хирлявий кущик троянд, дещиця, яка залишилася від колишнього саду, але й він доживав останні дні. Будяк майже задушив його.

Підкоряючись раптовому пориву, Марика заходилася очищати трояндовий кущ від бур'янів, але будяк голими руками було не взяти. Він наїжачився колючками й до крові ранив долоні. Тоді дівчинка схопила стебло через поділ спідниці, нітрохи не турбуючись про те, що трав'яний сік може зіпсувати її сукню. Через тканину біль був стерпним. Марика видирала чіпкі бур'яни, поки не звільнила кущ троянд із полону.

Він виглядав жалюгідним. Листочки висохли й скрутилися, лише подекуди вони зберегли зелений колір. Кущ помирав, але в ньому ще жевріло життя. Усупереч усьому на одній гілці був пуп'янок, але йому не судилося зацвісти.

Земля під трояндою була сухою й твердою, як камінь. Марика пішла по воду. Спустившись на дно обмілілого ставка, вона зробила з лопушини щось схоже на чашу, і зачерпнула воду. Повернувшись, вона полила квітку. Земля швидко всмоктала дорогоцінну вологу. Марика торкнулась пуп'янка.

— Тримайся. Не помирай, — сказала вона, неначе кущ міг її почути.

— Пити, — тихо прошелестіло у відповідь.

Марика подумала, що їй це здалося, але раптом до неї знову долинув дивний голос, схожий на шепіт листя.

— Пити.

Здавалося, голос звучав прямо в неї в голові, неначе вона вгадувала, а не чула його.

«Так це ж говорить кущ троянд», — осяяло дівчинку. Це було неймовірно, але нічого іншого на думку не спадало. Марика знову кинулася по воду. Коли вона полила кущ втретє, пуп'янок, як під дією чарів, піднявся.

— Спасибі. Тепер я зможу зацвісти востаннє. Це буде прощальна пісня нашого саду, — вдячно сказав кущ.

— Ні, ні. Ти ще будеш цвісти, — запевнила його Марика.

— На жаль, без садівника сад не живе. Він марніє без дбайливих рук. Коли садівник нас покинув, одні квіти задушили бур'яни. Інші всохли без поливу. Я залишився останнім. Але краще б я не бачив, як важко вони гинули.

— Куди ж подівся садівник? — запитала дівчинка.

— Нікуди. Він просто забув про нас, — сумно прошелестів кущ троянд.

— Але чому?!

— Його зачарували. Одного разу у сад прийшли гості з невідомих країв. Вони захоплювалися клумбами й квітами. Садівник запропонував їм насіння, щоб вони могли розбити свій сад, але люди