Читати книгу - "Вона"

бриніли сльози. — Ми зробимо все, що б він поніс покарання.

— Мамо не треба!!! — Марі все ж зібрала до купи всі свої сили, підвелась і сіла на ліжку. — Не потрібно, мамо, він не винен. То був не він, на нього щось діяло. Точніше діяла…

— Анно, то була мавка. Така, як і в першому сні, — Марі вже поглянула на Анну, яка нерухомо стояла поруч і дивилась на подругу.

— Мамо, я бачила сон, такий, що я вам розповідала. Про Стаса. Він міг загинути, а я хотіла йому допомогти.

Батьки здається були ошелешені від слів Марі. Анна уважно дивилась на батьків Марі і вірила, що їхня реакція на ці слова, буде такою, на яку вони очікували.

Але батьки здається геть знітились.

— Як це? — запитала мати. — У якому сенсі ти хотіла його врятувати???

— Я бачила сон, де Стас потрапляє в біду. Тому й пішла до лісу, за ним, щоб його врятувати.

— Знову, ті сни!!! — мати, схоже на те, починала злитись. — Марі! То витвір твоєї уяви, і через усе це, ти наразила себе на небезпеку!? Ти ж ледь не загинула! — мати відвернулась від Марі.

— Тільки нічого не робіть Стасу, він не винен. Будь ласка!

Батьки не подали заяву до поліції, натомість були не на жарт налякані станом Марі, і її поведінкою через сни, які вона бачила. Пояснюючи, що так буде краще для Марі, що їй допоможуть розрізняти реальність від фантазій, батьки запроторили її до психіатричної лікарні. Сама згадка про психіатричну лікарню у багатьох викликає неприємні відчуття, тривогу, сум. А ви лише уявіть як воно, опинитись в такому місці і провести там півроку? Півроку пекла, де тебе всі вважають божевільною, дехто остерігається, дехто просто уникає. Божевілля навколо. Усі такі розумні, а ти просто тіло, яке вже навіть не вважають за людину, — і все це в 17. І ТИ МАЄШ НЕ ВТРАТИТИ СЕБЕ. Півроку Марі жила з почуттям нестерпного болю. Адже від неї відвернулись найближчі люди, люди, які були для неї всім. Люди, які мали бути поруч.

Кожен день Марі відчувала, наче її щось роз’їдає зсередини, ніби з неї випалюють все, чим вона була пов’язана з батьками. Як же вона сердилась, як ненавиділа їх, як же їй боліло, і найнестерпнішим було те, що навіть ненависть не могла вбити в ній той малий вогник надії, що невдовзі батьки все ж їй повірять. Адже вони її батьки… І як же було тяжко Марі всі ці півроку справді не зійти з розуму. Удавати, що все добре, що вона все розуміє, що це їй на користь.

Тішило тільки те, що батьки через почуття провини хоч приходили й часто, однак не надовго, — не могли дивитись на дочку в таких умовах.

Єдиним, через що Марі дійсно не з’їхала з глузду, були Анна і Андрій. Хоча їх спочатку до неї не пускали, оскільки вони їй вірили, а потім хоч і пускали, але дуже рідко. Це було те, заради чого Марі жила. Півроку, за які Марі почала розуміти, що життя хоча й може скластись не так як ми собі запланували, і хоча воно може скластись дуже погано і пережити дещо дуже важко, та завжди жевріє надія, той вогник в далині, заради якого все ж варто жити. Проміння завжди пробивається крізь хмари, а рослини можуть пробиватись крізь асфальт, так і вона зможе пробитись крізь усі труднощі, бо їй є до чого прагнути, до людей які в неї вірять.

Сни Марі так і продовжували приходити до неї. І від того, що вона не може нічого зробити. Вона навісніла від почуття провини і постійних докорів сумління, від бездіяльності. Її брала злість, що вона не може нічого подіяти, сум, що люди гинуть. І все це в таких умовах…

Марі ніколи не забуде першої зустрічі з друзями. Пройшла здається вічність, як вона тут опинилась. Вона була абсолютно одна, така слабка. Телефону й інтернету в неї не було. Усе що було, то це стіни психіатричної лікарні. А друзі, ЯКІ ТАК ПОТРІБНІ БУЛИ, не приходили. Вона знала причину, але все ж щиро вірила, що вони знайдуть спосіб до неї потрапити. Вони мусили, вони не могли її полишити, тільки не вони.

Друзі зайшли в палату. Марі була геть бліда і виснажена. І здавалось навіть не помітила їх присутності в кімнаті.

— Марі, привіт, — Андрій невпевнено підійшов до подруги.

— Я не божевільна, — вона вчепилась в Андрія і заплакала.

— Ми знаємо. Коли б ми в тобі сумнівались, ми б не прийшли, — Анна, що стояла за Андрієм, зняла щось з шиї. Присіла біля них на ліжку.

— Тому ми маємо придумати, що нам робити далі, — простягнувши руку до Марі, промовила Анна.

Відкрила долоню в якій лежав амулет. Той, що його дала Марія.

— Це тобі. Буде блокувати сни. Адже вони тобі напевно сняться. Та, хоч не мучатимеш себе, — Анна розуміюче поглянула на Марі.

— Але як вас пустили? Як вам вдалося потрапити сюди? — Марі крізь сльзи поглянула на друзів.

— Ну що тобі сказати… Добре, що клізму не ставили))). У нас перевірили все), — друзі перезирнулись і посміхнулись одне одному, адже то було геть не великою платою, щоб потрапити до Марі.

— Амулет на себе наділа, слава Богу він не привертає великої уваги).

— Ви неймовірні), — Марі захоплено поглянула на друзів.

— Може в нас і немає супер здібностей, проте ми теж чогось варті, — гордо заявила Анна.

А Марі дивилась на друзів і не вірила власним очам. Як, все ж таки, чужі їй люди стали для неї рідними, а рідні відвернулись від неї?! У цей момент Марі зрозуміла, що ще рано здаватись. Вона обійняла друзів як тільки могла міцно, а сльози котились по її щоках. Але то були не сльози печалі, то були сльози щастя. У неї є сім’я, вона не одна.

—