Читати книгу - "Вічний календар"

переїхав до Чернівців разом із мамою. Сліди дальших родичів з часом затерлися в містечках Галичини й Буковини. Отже, у Чорткові він не планував ні з ким зустрічатися, окрім ребе Довіда Моше Фрідмана, якщо така нагода трапиться. Сьогодні була неділя. Карла-Еміля розбудили костельні дзвони. Завтра, тобто в понеділок, він планував повернутися до Станіславова, а наступного дня сісти на чернівецький потяг. Сьогодні зранку він написав листа до ребе з проханням про зустріч. Вийшовши на вулицю, побачив Беркову бричку. Візниці не було. Мабуть, зайшов до крамниці. Францоз почекав, коли Берко повертатиметься до брички. «Маю до вас одне прохання», — сказав Карл-Еміль, коли підійшов Берко. «З радістю виконаю, пане». «Чи не могли б ви відвезти цього листа до ребе Фрідмана?» Берко взяв лист і запхав до широкої кишені свого халата. «Я маю ще одне питання до вас», — сказав Карл-Еміль. «Яке, пане?» «Чи ви знаєте Малке Морґенштерн?». «Це ж моя сестрінка, — відповів Берко — А звідки ви її знаєте?» «Вона читала мої книжки. І про це написала мені ось у цій записці». Берко згадав, що оповідав свою пригоду на двірці з одним великим паном із самого Берліна, що називається Карлом-Емілем Францозом, у присутності сестри та її дітей, коли за чимось до них заїхав дорогою. «То ви, прошу пана, письменник?» — запитався Берко, який читав у своєму житті тільки Тору. «Так, я пишу книжки, — відповів Карл-Еміль. — Ну, уявляєте, в Чорткові їх хтось таки читає?». І вони з Берком засміялися. Прохання берлінського письменника Берко виконав того ж дня: поїхав до палацу й передав лист. Про що йшлося в тому листі, ми не знаємо, але на понеділок ребе Довід Моше Фрідман призначив Карлу-Емілю авдієнцію. По обіді на берлінця чекали дві несподіванки, але він поки про це не здогадувався, бо перебував у фотомайстерні чортківського фотографа М. Марґуліса неподалік ринку. У невеличкому приміщенні Марґуліс не тільки фотографував мешканців та випадкових гостей міста, частина стіни була книжковою крамницею. Продавав фотограф свої листівки з видами Чорткова у твердих оправах, з тисненими золотом прізвищем фотографа та написом «Pozdrowienie z Czortkowa». Францоз зайшов до Марґуліса, купити кілька листівок. Вибираючи, він не помітив, як господар робітні прилип до вікна. Карл-Еміль подумав, що містом їхатиме драгунський полк. Виправи драгунів завжди привертали увагу мешканців. Людям спирало дух від кавалерійського маршу, кінської сечі та зелено-золотистих гімнюхів, залишених на вулицях. Францоз поцікавився в Марґуліса, що відбувається. А той силоміць схопив берлінця за рукав сюртука й витяг надвір. Головною вулицею їхала бричка. Карл-Еміль упізнав Берка. У бричці сиділа старша пані, а поруч із нею — молода. Берко їхав неквапом, щоб цигани, які йшли за бричкою й тяли веселі мелодії, не залишилися далеко позаду. Францоз запитав, чи це раптом не циганське весілля. Марґуліс, розуміючи, що покупцеві невтямки, що ж насправді відбувається, почав швидко оповідати: «То, прошу пана, пані Бенціровська. Так, так, та, з голови якої вітер здув капелюшок. О, циган уже підняв. Бачите, добігає з капелюшком. Так, так — то Амброзія Бенціровська. Вона біля двірця тримає бордель. А то, — Марґуліс показав пальцем на молоду панну, — то нова дівка пані Бенціровської». «І що вона всіх своїх дівок возить Чортковом і показує їх? — запитав Францоз. «Усіх нових, які приходять до неї на працю», — підтвердив Марґуліс. Заклад пані Бенціровської таємно відвідували військові, адвокати, податкові урядники, працівники банку, колійовці, вчителі, купці, тобто доросла, а подекуди й підліткова чоловіча половина містечка. Саме для них господиня борделю влаштовувала ці виїзди напоказ. Чортків із часом звик до феєрверків циганської музики, яка супроводжувала Бенціровську та її дівок. Жіноцтво плювало вслід бричці, проклинаючи розпусниць, від яких у місті не було спасу. Францоз купив кілька листівок і, пройшовши кілька метрів від Марґулісової робітні, побачив молоду дівчину з букетиком квітів. Дівчина першою підійшла до Францоза і, вклонившись, представилася: «Малка Морґенштерн». Вона подала йому квіти, а берлінець поцілував її в чоло. «Звідки ви мене знаєте?» — поцікавився Францоз. «Я прочитала вашу книжку». «Хіба мої книжки можна придбати в Чорткові?» «Один примірник, — ніяково сказала Малка, — я знайшла у пана Марґуліса». Після зустрічі з Малкою, коли сонце пірнуло в Серет, а Францоз лежав на ліжку, дрімаючи, у двері кімнати обережно постукали. Прийшов служка із синагоги і приніс відповідь на Францозів лист. Ребе Довид Моше Фрідман чемно відповідав, що в понеділок він їде у справах до Садгори, тому не зможе зустрітися з Францозом, про якого багато чув доброго й читав. Ребе писав, що добре знав благословенної пам’яті Гайнріха Францоза, батька Карла-Еміля, з яким знався від часу, коли династія Фрідманів перебралася до Чорткова з Садгори. Наступного дня з чортківського двірця в різних вагонах виїхали до Станіславова чортківський ребе Довід Моше Фрідман і письменник Карл-Еміль Францоз. Ребе їхав у супроводі своїх послідовників, які несли за ним громіздкі валізи з одягом та книжками, а Францоз — із валізочкою, у яку поклав придбані в Марґуліса листівки і прив’ялий букетик Малки Морґенштерн. Ребе через тиждень повернувся до свого палацу, оповідаючи синові про подорож до Садгори, а Францоз чомусь, не затримуючись у Станіславові й змінивши свій попередній план подорожі до Чернівців, повернувся до Берліна. Це були останні відвідини Францозом рідного міста, більше він ніколи до Чорткова не приїде. А може, цих відвідин ніколи й не було?

На початок 1914 року з великої родини Баревичів у Митниці залишився Данило Баревич, праправнук Павла Баревича, наймолодшого сина Гриця Баревича, того, коли пам’ятаєте, що повернувся до селища перед османами. Вивітрилася за ці сотні років пам’ять про Варвару, Мурзу та їхніх дітей. Невідомо куди тоді, у 17 столітті, подівся Матій Баревич. Імовірно, загинув 1683 року при обороні Язлівця. Не можна відтворити будь-якої лінії ще одного сина Гриця Баревича — Івана. Усе, що дійшло з родинних переказів до Данила, виглядало не вірогідно: Іван начебто прийняв мусульманську віру. Виїхав із Язлівця з останнім османським обозом до Стамбула. А наймолодший Павло Баревич — єдиний із Баревичевих дітей, хто залишався до останніх хвилин із батьком і матір’ю під час подій, пов’язаних з облогою поляками язловецької фортеці. Павло не бачив на власні очі, як Антоній Волянський розсік шаблею його батька, бо разом із перестрашеною матір’ю Анною Баревич втекли вони в червоногородські ліси. Але й там їх наздогнала чутка, що Баревичі прийняли іслам, потурчилися. Повернувшись до Митниці, Баревичі наслухалися оповідок митницьких мешканців, які пам’ятали, що Варвара віддалася за турка, а Матій з Іваном служили в османській фортечній залозі. Тицяли на них пальцями. Здавалося Анні, що навіть будинки в Митниці утворили камінну стіну відчуження. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над її головою, вставав уночі й будив серед кріпкого сну… І сказала вона якось про Волянських тяжкі слова. Сказала про голову, легені й печінку, а потім про руки ноги й хребет. Пригасила вогонь своїх слів саламандрою, яку згадала з розповідей Минаса Сириновича. Відбилися ті прокльони від митницьких пагорбів і випали дощем на фільварок Волянських. Стояв під тим дощем Антоній Волянський, тішачись своїми дібрами. Закрутилося йому в голові, отерпли його руки й ноги, кинуло ним до землі. Обпекло вогнем усередині. Аж надвечір