Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

країни зі свого профіциту торгового балансу повертають ці долари назад, щоб фінансувати наш дефіцит та підживлювати споживчий попит. Ця домовленість може вичерпати себе і спричинити кризу, але на сьогодні вона лишається фактично недоторканною. Американська робоча сила і далі зсуватиметься із середнього рівня, але поки представники цієї середини матимуть змогу знайти роботу, криза малоймовірна. Також США перебувають у кращому становищі, ніж Європа, з погляду контролю потоків іммігрантів, зокрема нелегалів. Відбувається радше розмивання, а не руйнація неоліберального порядку денного.

Але, як сказав Герберт Стайн, те, що не може тривати вічно, не триває. Кругова система дефіцитів торгового балансу, повернених в обіг доларів і приватного й державного боргу, на якій тримається неолібералізм, не триватиме вічно. І коли вона припинить функціонувати або зноситься настільки, що зруйнується, — прийде розплата, для якої торували шлях кампанії Перо, Б’юкенена, Сандерса та Трампа.

Європа — у зовсім іншому становищі. Європейський Союз і єврозону будували з найкращими намірами, але чимало європейців не побачили своєї вигоди, особливо ті, хто живе в менш заможних країнах єврозони. Аргументація проти євро не нова. Її чітко сформулював 1992 року економіст Він Ґодлі в London Review of Books:

«Що відбувається, якщо ціла країна — потенційний „регіон“ у повністю інтегрованій спільноті — переживає структурний спад? Поки це суверенна держава, вона може здійснити девальвацію своєї валюти. Потім вона може успішно торгувати і мати повну зайнятість за умови, що її люди приймають необхідне зниження своїх реальних доходів. У разі економічного та валютного союзу цей рятівний вихід, безумовно, перекритий, і її перспективи справді печальні, хіба що здійснюватимуться такі заходи бюджетування на рівні союзу, які виконуватимуть перерозподільчу функцію»[373].

І, звісно, жодних заходів бюджетування на рівні союзу не здійснювалося. Фіскальна політика та доходи, на яких вона базується, залишалися в руках держав, а на додачу до всіх труднощів Пакт про стабільність і зростання (і його наступник — Пакт про стабільність 2012 року[374]) різко обмежили використання дефіцитного фінансування[375] для зниження безробіття. Якби ЄС захотів перейти до централізованої фіскальної та монетарної політики, як пропонував Варуфакіс та інші ліві економісти, тоді єврокризу можна було б пом’якшити, однак ці ідеї викликають величезний спротив, особливо в заможніших північних європейських країнах, включно з Німеччиною, Нідерландами та Фінляндією. У результаті прогнози для єврозони негативні.

Із єврокризою нерозривно пов’язане ще одне джерело розбрату в Євросоюзі — приплив шукачів притулку з Близького Сходу та Північної Африки і з бідніших частин самого ЄС до більш заможних. Частково логіка відкритих кордонів полягала в тому, що, якщо люди не можуть знайти роботу в одній країні, вони можуть переїхати до іншої. Масштабна імміграція — це ціна, яку північні європейські країни мусили заплатити за свій успіх, і це головна причина, чому британці проголосували за вихід із ЄС. Це підживило правий популізм і несхитний опір будь-яким перерозподільчим заходам бюджетування на рівні ЄС серед таких об’єднань, як «Істинні фіни», Данська народна партія, нідерландська Партія свободи, «Альтернатива для Німеччини».

Деякі експерти з європейської політики, зокрема оксфордський політолог Ян Зельонка, вважають, що ЄС приречений на розпад[376]. Не в моїй владі розмірковувати про це. Але я думаю, справедливо буде зазначити, що скрутні обставини, які породили праві та ліві популістські партії в Європі, загострюватимуться й можуть досягти ситуації, коли ще кілька країн, крім Великої Британії, вирішать тікати. Якщо це трапиться, ЄС, який Барак Обама назвав «одним із найбільших досягнень сучасності», спіткає така сама доля, яка спіткала й попередні, значно менш удалі спроби створити європейську конфедерацію.

Подяки

Щиро дякую Нікові Леманну, Джиммі Соута Каміллі Макдаффі з Columbia Global Reports за їхню допомогу, поради, підтримку та заохочення щодо написання цієї книги, а також своєму агентові Рейфу Сегеліну — за те, що порадив працювати над книгою з ними. Ларрі Лінн, Артур Ґолдгаммер, Томас Едсолл, Девід Пек, Хуан Педро Каранана, Йорген Драгсдал і Джеймс Шок прочитали весь рукопис і вказали, де я, на їхню думку, збився на манівці. Немає потреби казати, що вони не винні в усіх помилках і неправильних тлумаченнях, яких я припустився, але без їхньої допомоги мені було б нелегко. Багато ідей я обговорював із Майклом Ліндом. Крістофер Колдвелл, Теда Скочпол, Кас Мудде, Сідні Блюменталь і Джеймс Ґелбрейт допомогли мені зрозуміти певні специфічні аспекти в США й порадили, що слід перечитати й передивитися. У Франції з розумінням політики та налагодженням контактів мені допомогли Фредерік Мартель, Анн-Елізабет Муте, Нонна Майер та Маріанн Ніозі. В Іспанії я скористався гостинністю Девіда Пека та Сьюзен Мак, і Девід був моїм провідником у середовищі експертів та радником. Також мені надали допомогу Лаура Тедеско, Маріа Дель Валь Ґомес, Даніель Іннераріті та Майкл Тенджимен. У Данії моїм радником був давній друг Йорген Драгсдал. Кетлін Гіґґс, Кей Гаммонд і Крістофер Лао-Скотт із бібліотеки Фонду Карнегі видавали мені потрібні книжки. Я безкінечно вдячний своїй дружині Сьюзен Пірсон і донькам Елеанор і Гіларі за поради, підтримку й терпіння.

Додаткова література

У книзі «Вибух популізму» я стверджую, що існує важливий тип політики, повсюдно іменований популізмом, який з’явився в США в 1880-х роках та в Європі в 1970-х і який відрізняється від традиційного американського лібералізму, консерватизму, європейської соціал-демократії та християнської демократії. В аналізі механізмів його дії