Читати книгу - "Привид безрукого ката"

її колючий погляд не зреагував ніяк. Здавалося, він був більше загіпнотизований, аніж Лев. Так покірно і віддано дивився на Чортополоха, як цуценя, що очікує кусник м'яса.

Лев уперто мовчав. Не впускав у свою голову самовпевненого мага. Чортополохові постріли, хоч і були влучними, проте Безрукий мужньо їх витримував. Марі замилувалася Левом — це був мур, скеля, цар звірів! Чи здогадається він колись обійняти її цією сильною лапою? І чи взагалі доля, що поперемішувала їх душі та тіла, запланувала їх бачити вкупі?.. Може, з'єднала на час, коли треба зробити спільну роботу — і все? Згодом викине на смітник життя, або, в кращому разі, дозволить самотню старість з декількома приємними спогадами та морем зітхань за згаяним...

У гіпнотизера на чолі виступив піт. Очі стали ще меншими, не свинячими, а якимись щурячими. Наум Чортополох від безсилля зобразив на обличчі гидку до нудоти гримасу... Яка когось нагадувала Марі.

«Де я бачила таку противну пику?» — згадувала Марі. Її це мучило страшенно. І якраз, коли Лев почав видавати якісь незрозумілі гортанні звуки, перед її уявою з'явився під'їзд вундеркінда...

Безрукий хитався, як маятник. Чортополох його прихвалював, заохочував говорити. Перед Борисом з'явився папір із ручкою, він готовий був записувати сказане Левом, добре знаючи, що цього ні в якому разі робити не можна. Це ж автоматичне злиття інформації! Лев же попереджав!.. Марі не розуміла, що діється. Невже юнак теж загіпнотизований? А може, і вона?..

Чортополохова пика збагряніла. Він, не спускаючи очей з Лева, вийняв з кишені якийсь предмет, схожий на сувенірну запальничку, натис на ньому кнопку.

«Диктофон!» — збагнула Марі. І тут у Несторі Чортополоху, магові і гіпнотизерові, вона розпізнала типа, якого зафіксувала камера у під'їзді вундеркінда. Точно! Сто процентів! З летючою папкою був Чортополох! Жінка кинулась із кулаками на мага... Бо, судячи з усього, він...

«Коли в повному мороці світу закінчилася битва за місце під сонцем, — урочисто заговорив Лев, наче актор на сцені, — перший промінь нового ранку гартував тебе перехресними стежками і благав: борись! Борись, — схоже, він декламував цілого листа, — за друга і слідкуй за хитрим ворогом, що лисом виманює тебе... — Марі заверещала: «Стоп! Стоп! Припини!» — вона тарабанила по Чортополохові, але той був, як скеля... — «Борисе!» — але Борис записував те, що чув... Марі відчула, що це поразка... — через треті півні за одкровенням неземним, щоб звідати незвідане, збагнути незбагненне, — Лев говорив собі, як зірка театру або кіно, — яке затаїлось четвертоване за порогом твоїм з оком зміїним, — Марі взяла стільця, на якому сиділа, і щосили довбонула по голові Лева. Він захитався. Очі стали блискавками, зуби заскреготіли, кулаки затрусилися, вичавлюючи зі злості сік. Безрукий не розумів, що коїться: від кого захищатись, на кого нападати. Але, найголовніше, він замовк...

— Сука! — випалив Чортополох. І це була його найбільша помилка. Бо Лев випустив пару на магові. Безрукий, як дзиґа, завертівся і так садонув Наумові ногою по пиці, що той крутнувся і повільно, без шуму, сповз по стіні на підлогу.

Вундеркінд з ботанічного саду наїжився. Миле геніальне хлоп я обернулося недорослим шипучим гаддям:

— Що ви собі дозволяєте, Леве Львовичу? Та я, поки вийшов на пана Наума... — не встиг Борис моргнути, як Лев його вхопив за шию, легко струсонув, він зм'як, і Безрукий ним припер мага, що похилився було набік.

— Погнали! — крикнув Лев. — Малий — з ними!.. — він вирвав з його чіпких рук папір, розчавив ногою диктофон, що валявся біля гіпнотизера.

— Куди?

— Додому!

Марі Шмідт лікарським оком оглянула двох відключених партнерів, що підпиралися спинами.

— А вони?.. — запитала Безрукого, ніби то він був лікарем, а не вона.

— Відьмак оклигає за дві-три години, залежно від його здоров'я, і піде ремонтувати щелепу. А вундеркінд продажний — рівно через сорок п'ять хвилин. Чи заскоро? Я можу йому «спокою» ще трохи додати...

— Ні-ні, не треба! — захвилювалася лікарка. — Він і так щось дуже посинів.

— По-перше, він рум'янцем ніколи не відзначався, — усміхнувся Лев, — а по-друге — так має бути.

Марі була вражена прихованим умінням спокійного безініціативного Безрукого, якого, щоб він був у тонусі, треба було постійно підживляти впевненістю.

— Де ти так навчився? — запитала.

— В Афганістані.

— Не жартуй, — Шмідт мимохідь глянула на Левового обрубка.

— Займався бойовими мистецтвами. Щоб компенсувати каліцтво. Але згодом зрозумів, що те, що бачать очі, виправити неможливо...

— Брехня! — Марі ухопила Лева за руку. Якраз за ту, обрубану. — Важче виправити те, що уявляється. Набагато важче. Повір мені, я на цьому зуби з'їла... Так що затям собі Безрукий... красеню...

Таксист попався той самий.

— Ще скажіть, що на Івана Франка, 80?

— Так! — крикнув Лев.

— Я не поїду!

Лев обняв його голову ззаду. Таксист застогнав.

— Добре, поїду, — сказав. — Просто ви не повірите. Там на мене... впав придурок. На машину. Погнув усю. Здорове, стерво, було...

— Повірю, — буркнув Лев. — Бо то був... я!

Водія спаралізувало. Треба спішити, а він не їхав. Лев миттю витяг його