Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

ледь не впустила на землю онука, потім плюнула і сказала: «Тю, ненормальний!» І вона була недалека від істини.

Від автора:

Минули роки, а за ними скінчилося двадцяте століття. Ритуальний зал на старому цвинтарі знову переробили в церкву, до крематорію щодня, як і тоді, стоїть черга автобусів, а внизу в печах весело гуде вогонь. Підпоховання в труні фактично вийшло з моди — марудно, враховуючи велику захаращеність кладовища могилами, та й дорого.

Там, де були старі ділянки і спуск до урвища, тепер амфітеатром розташувалися тераси колумбарію. Мало хто знає, що колись це латинське слово означало зовсім не «місце організованого поховання урн з прахом», а всього лиш… голубник.

От тільки надаремне ви будете шукати в огорожах могил табличку з прізвищем мого друга. Так склалося, що підпоховали його без будь-яких урочистостей і навіть розголосу. Якщо вже бути точним, то закопали, розійшлись — і одразу забули. Та про це — якось іншим разом.

Кава по-диявольськи

Ця чортівня вариться так: у порожню чашку кладеш пів чайної ложки кориці, один бутончик гвоздики, три добре підсмажених кавових зернятка, одну чайну ложку цукру, виливаєш туди дві чайні ложки рому і все це… заливається щойно звареною чорною кавою по самі вінця. Потім накриваєш блюдечком і даєш відстоятися рівно п’ять хвилин. Деякі мазохісти додають ще й дрібку чорного перцю.

З рецептів Олекси Сироти

— Олексо, а ти не теє… стосовно чорного перцю?

— Присягаюсь! На власні очі бачив. Ти Олену Коваленко, дикторшу з радіо, знаєш?

— Ту, котра всі урядові концерти з-за куліс веде? Дочку письменника Косарика? Прекрасно знаю, разом працюємо.

— А її чоловіка?

— Не був представлений особисто, але чув, що він щось робить в Оперному театрі.

— Ну, так от уяви собі: урядовий концерт в Опері. Рівень — сам розумієш, бо після урочистого засідання. Політбюро у восьмому ряду, ми з хлопцями за кулісами — про всяк випадок. І от, — наступний номер програми, Коваленко оголошує: Чайковський, «Лебедине озеро», солісти — такі-то. Ну, і все, що належить. Оркестр нарізає, лебеді пішли, рівненько, як на військовому параді, розворот-дистанція-голівка з поворотом. Кожна лебідь бачить груди четвертої колеги, точніше — те місце, де вони мають бути. Бо ж у них…

— Знаю, знаю, знаю! Олексо, не тягни лебедя за хвіст. Ближче до справи.

— Зараз буде. Викочується вся ця пташина вервечка майже стройовим кроком з лівої куліси в праву, коло неї починають розвертатися, щоб пройти ще раз, тільки вже спинками до глядачів. І тут у залі регіт, та ще й який! Ми саме відволіклися, бо пожежники нам анекдоти розповідали, і дивилися зовсім в інший бік. Природно, коли почули в залі невмотивовані веселощі, глипнули на сцену — і у нас в очах потемніло.

— Що, на сцені світло вимкнули?

— Гірше! Останнім у лебединій шерензі тим самим кроком під музику йде мужик — у костюмі, при галстуку, штиблети начищені, шкарпетки в тон, руками робить хвилі, як і всі. Як він повз нас проскочив — загадка природи. Але дійшов під регіт до правої куліси, розвертається — і до нас витанцьовує. На цей момент уже в оркестрі збагнули, що щось тут негаразд. Головами крутять на всі боки. Диригент — молодець. Удвічі швидше паличкою замахав, оркестр з полонезу перейшов на краков’як, лебеді зі стройового — на біг. Мужик у костюмі, природно, за ними, в нашу кулісу. А отут ми на нього, лебедика, вже і чекали.

— Олексо, до чого тут Лєнка Коваленко і кава по-диявольськи?

— Зараз буде! Відтягаємо ми горе-танцюриста вглиб куліс, а він — нуль по фазі. Впився, як каже Андрій Дмитрук, до стану мореного валуна в льодовику. Як він у такій кондиції на повороті в оркестрову яму не загудів — ще одна таємниця Всесвіту. Ми його трусимо — анічичирк! Медсестра прибігла, по півпакета вати з нашатирем йому в кожну ніздрю — жодного результату. Чхнув, щоправда, так, аж кордебалет на сцені зайвий раз підскочив. І все.

— Си-ро-та! Або ти нарешті кажеш, до чого тут кава, або я з тобою більше не дружу. Будеш свої історії підозрюваним розповідати, аби швидше кололися і повинну писали.

— Переходжу безпосередньо до теми. Отже, ми в розпачі, мужик на нас повис, як ганчірка на плоті, коли раптом знайомий з радіопередач голос: «Тягніть мого лебедика у буфет, я його там сама відкачаю!» Дивлюсь — розлючена Олена Коваленко. Ми його на руки, швиденько винесли у вказаному напрямі, посадили на стілець. Чую, Олена ще з дверей буфетниці кричить: «Бігом каву по-диявольськи і все в подвійній пропорції!» Буфетниця, правда, так іронічно: а поможе? Ти, каже Коваленко, вари, а то вже моя справа. І на наших