Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

любенької чашечки чаю з іще любішими пиріжками, — виголосила дівчина, вказуючи на доверху наповнену тарілку. — А потім пограємо в «Conveniences».[54]

Посеред першого раунду Саншайн дещо згадала:

— Фредді — падлюка.

Фредді заледве не вдавився віскі, але Стелла холоднокровно відповіла:

— І що змусило тебе так думати?

— Фелісіті сказала мені. Дівчина Фредді.

— Колишня, — прогарчав Фредді.

Стен затрусився від реготу. Фредді явно засмутився, але Саншайн навіть не збентежилась.

— А що то воно означає — «падлюка»?

— Це означає, не дуже добре цілується, — перше, що спало Лорі на думку.

— Можливо, тобі просто треба більше практикуватися, — співчутливо промовила Саншайн, поплескавши Фредді по руці.

Коли Саншайн і «подружжя есес» пішли додому, у будинку запала тиша. Лора залишилася сама з Морквою. І Фредді. Але де ж він? Десь зник, поки вона проводжала Саншайн і її батьків. Лора почувалася підлітком, захопленим і наляканим. Це все вино, запевняла вона себе. Фредді з’явився з веранди й ніжно взяв її за руку.

— Ходімо.

На веранді блимотіло світло дюжини свічок, пляшка шампанського охолоджувалась у відерці з льодом, стояли два келихи.

— Потанцюєш зі мною? — запитав Фредді.

Коли він клав голку на платівку, Лора мовчки благала Господа, уже вдруге за багато днів: «Будь ласка, будь ласочка, тільки не Ел Боуллі».

Танцюючи з Фредді, вона пожалкувала, що Елла Фіцджеральд[55] не зімпровізувала ще кілька версій «Someone to Watch Over Me». Фредді подивився вгору, Лора простежила за його поглядом і побачила жмут омели, прикріплений до дзеркала над їхніми головами.

— Буду вдосконалюватися, — прошепотів він.

Коли вони поцілувалися, скло на фотографії Терези тріснуло і розпалося на дрібні скалки.

Розділ 30

Юніс

1989

Фотографії на серванті мали допомагати Ґодфрі згадувати людей, але це не завжди діяло. Коли Бомбардир, Юніс і Бейбі Джейн зайшли в залиту сонячним світлом вітальню, Ґодфрі дістав гаманець:

— Ставлю десятку на Білла, забіг о 14:45 у Кемптон-парк.

Ґрейс лагідно погладила його руку:

— Ґодфрі, любий, це Бомбардир — твій син.

Ґодфрі глипнув на Бомбардира поверх окулярів і похитав головою:

— Що ви мелете! Чи я сина свого не знаю? Не можу пригадати ім’я цього хлопця, але він точно мій букмекер.

Юніс побачила, як сльози забриніли на очах Бомбардира, він згадав, як незліченну кількість разів сам робив ставки під суворим наказом батька: «Тільки матері нічого не розповідай». Вона обережно взяла Ґодфрі за руку.

— Тут так гарно, сьогодні чудовий день. Я подумала, може, ви зробите мені ласку й покажете сад?

Ґодфрі задоволено усміхнувся:

— Залюбки, юна леді. Я думаю, мій собака може піти з нами, — сказав він, дещо спантеличено розглядаючи Бейбі Джейн. — Хоч, мушу зізнатися, я забув, що маю собаку.

Ґодфрі надягнув капелюха, який передала йому Ґрейс.

— Ходімо, Бомбардире, — звернувся він до Бейбі Джейн, — пора розім’яти ноги.

Хоч Бейбі Джейн, може, й образилася на те, що її назвали хлоп’ячим ім’ям, до того ж ім’ям її хазяїна, вона добре це приховала. Принаймні краще за Бомбардира, котрий не міг оговтатися від того, що батько переплутав його з букмекером. Ґрейс погладила сина по обличчю.

— Не хнюпся, синку, я знаю, що болить. Учора вранці він прокинувся й назвав мене Маріанною Феїсфул.[56]

Бомбардир через силу усміхнувся:

— Ходімо, мамо, ліпше ходімо за ними, поки чогось не сталося.

Надворі через небо простягнувся уривчастий слід від літака, немов хребет доісторичної тварини. Будівля притулку навряд чи могла похвалитися якимись архітектурними примхами,