Читати книгу - "Виконавець"

не пускають коріння глибоко. Я й далі, наче кріт, ліз догори. Залишалося тільки сподіватися, що там не стоїть дядько з лопатою. Ну і, звичайно, не хотілося б потрапити в самий центр якогось заколупистого куща. Коріння тепер траплялося все більше, в основному дрібне. Я обсипав землю і просувався догори, мимоволі щораз більше звужуючи тунель. У мене несподівано з’явилася якась одержимість. Усупереч здоровому глузду, я хотів туди, будь-що хотів якнайшвидше опинитися там. Здавалося, що я рухаюся нагору просто шаленими темпами. Але чому мені стало так зручно стояти? Я вже не витанцьовував на поламаній драбині, а стояв на чомусь м’якому, що дедалі твердішало. Земля! Це була земля. Я знову засипав себе. Відразу стало спекотно. Ширина ходу на рівні моїх колін вже не дозволяла розвернутися й копати у зворотному напрямку, щоб потрапити до погреба. Спробувавши зробити це ногами, якось розсунути ґрунт, що завалив отвір, я скоро зрозумів, що це неможливо. Дорога назад була перекрита. Мене охопив відчай. Я очманіло проколупував землю далі, догори, притоптуючи ногами ту, що обсипалася, і усвідомлював, що остаточно відрізаю собі шлях назад. М’який ґрунт засипав мені коліна. Рухатися ставало дедалі важче. Я відмовлявся вірити. Скільки я вже проліз! Де вона, та клята поверхня! Я ж не можу задихнутися за кілька сантиметрів до неї! Та її все не було. Я вже ледве рухався, засипаний по пояс, очманіло хапаючи ротом повітря, закутий у ці земляні лещата, а рука з ножем робила своє, буравлячи хід нагору, звідти все сипалося й сипалося. Я відчув, як земля стискає мені груди. Ось ніж намацав… Що це, знову корінь? Не може бути! З останніх сил я спробував, наче хробак, просунутися догори, але голова кудись вперлася. Далі стало так вузько, що вона не пролазила. І цієї миті я згадав. Я виразно побачив, зрозумів свою помилку. Чітко пригадав вигляд хати Мішки-шамана. Перше, що впадало у вічі — як низько вона сидить, вся перекошена, мов збиралася вгрузнути вікнами у землю. Вікнами! А скільки від вікон до фундаменту? І тільки там починається погріб. На скільки я помилився? Метр? Півтора? Напевно, це вже не мало значення. Я згадав своє містечко, вечірню темряву і чорну пляму з обрисами пса, яка беззвучно рухалася о за мною. Він усе-таки загнав мене сюди. Згадалося порепане темне обличчя Мішки-шамана, його різнокаліберні очі, які несподівано мов провалилися, відкриваючи мені жахливу порожнечу і слова: «Дивися, щоб він тебе не почав ганяти…» Ось він і почав, і пригнав мене сюди, де я й залишуся, ніколи так і не діставшись до суті цього усього, хоча, можливо, до неї й залишалося не далі, ніж ДО поверхні. Я вже майже підсвідомо відчув біль від того, що рука з ножем втислася біля того кореня і він тер по ній, здираючи шкіру.

Несподівано вістря ножа кудись провалилося, а я відчув, як мої легені тягнуть свіже нічне повітря. Воно подіяло, як допінг. Засмикавшись усім тілом, я таки просунувся вперед, і рука з ножем вилізла на поверхню, а я все рухав нею, розширяючи отвір, і ще не вірив, що зможу врешті-решт надихатися досхочу. Уся подальша справа зайняла лише кілька хвилин, та й лежати в такому положені виявилося вкрай незручно. Поступово розширивши дірку, я видерся нагору. Крізь нерухомі гілки голих дерев у розрізі сивих хмар на мене, не блимаючи, дивилася зірка. Так я і сидів, опустивши ноги а яму, дихав свіжим нічним мороком і дивився на неї, відчуваючи при цьому божевільний кайф. А потім зірка сховалася за хмари. Це був сигнал, що час підводитися.

Навколо — тиша. Я стояв у самій сорочці, весь мокрий, у землі з ніг до голови, відчуваючи слабкість у ногах, і розумів, що зараз немає іншого шляху, як назад, туди, де залишився рюкзак, куртка та фляга, майже порожня. Від думки про це вже не охоплював жах, адже щойно мені довелося вилізти з гіршого. Я тільки усвідомлював, що потрібно бути якомога обережнішим. А нічний холод вже огортав під сорочкою тіло.

Витягнувши з кишені пістолет, я навпомацки виліз з кущів та обігнув ріг хати. Просто переді мною чорнів отвір дверей. Я увімкнув ліхтар. Усередині — нікого. Ляда погреба була засипана землею, як і до мого приходу. Поряд, на витоптаному будяку, стояв рюкзак, звісно не мій. Я глянув угору. А що там? Якби він спав на горищі, для чого б залишав рюкзак тут? Мав би забрати з собою. Я заходив дуже тихо. Якщо він не прокинувся від світла, то спить і зараз, адже згори, відтоді, як я увійшов, не долинуло жодного звуку. Драбини більше не було. Мені важко уявлялося, як здоровезна туша Губіна може видряпатися туди без нічого або просто по патику, якщо мені це вдавалося не легко. Застромивши пістолета за пояс, я взяв ліхтар у зуби і, підскочивши, схопився за край отвору та підтягся на руках. На горищі не ночував ніхто. Я спустився і, швидко розгорнувши землю, відчинив погріб, з подивом зауваживши, що тепер уже його як такого майже не існувало. Практично весь він був засипаний землею. Я міг, спершись руками на краї отвору, поставити ногу просто на купу землі, що і довелося зробити. Внизу, під стіною, в єдиному місці, де ще проглядалася підлога погреба, лежали мій рюкзак, куртка зі светром і фляга. Прожогом пірнувши туди, я схопив усе це, потім виліз нагору, зачинив ляду. Скинув мокру брудну сорочку та штани, вдяг запасний одяг, подякувавши собі ж за обачність, а коли повитрушував з чобіт землю та перевзувся у чисті шкарпетки, взагалі відчув себе людиною.

Чужий рюкзак стояв поряд з розкопаним входом у погріб. Чому він його залишив? Відповідь напрошувалася однозначна: збирався повернутися найближчим часом. Навіщо? Розібратися зі мною? Тоді чому не зробив цього відразу? Здогадуватися про причини можна було довго. В будь-якому разі він повернеться. І я мав зникнути звідси ще до цього. Першої миті мені схотілося піти відразу, але що я робитиму там, у нічній тайзі, сам, змучений, не знаючи дороги? Насамперед я мав відпочити, переспати хоча б кілька годин і вирушити вже завидна. Тоді за компасом легше буде визначити напрямок і дістатися до Полхова. Інтуїція підказувала, що зараз він не повернеться.

Я розв’язав рюкзак.