Читати книгу - "Виконавець"

Взагалі, це був не рюкзак, а просто невеличкий саморобний заплічний мішок зі шлейками. Там лежав загорнутий у газету хліб, металева банка консервів, загорнуті у целофан сірники, накидка від дощу і, найголовніше, — літрова пляшка з якоюсь рідиною. Ліхтар майже не світив, і роздивитися, що це, було неможливо. Розкоркувавши пляшку, я зрозумів, що це квас.

Пляшка виявилася надпитою, тому, з огидою обмивши її тим самим квасом, я нарешті напився, а потім ним же й сполоснув обличчя і витерся рукавом. Довелося засипати землею ляду погреба, щоб все виглядало, як і раніше. Після цього я зібрав його мішок і поклав так, як належить, узяв свій і видряпався на горище, сподіваючись перебути до ранку.

Тут виявилося трохи затишніше, а мисливський досвід зіслужив мені добру службу. Я виколупав зі свого рюкзачка те, що лежало на самому дні — спальник, пошитий з двох старих курток на пухівці. Надзвичайно теплий, він згортався практично «у кулак». Іноді я відважувався ночувати в ньому просто неба навіть у листопаді, на пізніх качиних перельотах. Зручно розташувавшись, я заліз у спальник і заплющив очі. Рюкзак був поруч. Пістолет — у Зениковій кобурі, яку я знову прилаштував під пахвою. Змученим тілом швидко розливалася млявість. Я згадав про мішок, який стояв унизу. Чому все-таки він залишив його? Дуже поспішав, хотів іти налегко, щоб нічого не заважало? Але що такий мішечок для Губіна? Він і не почує його на спині. Тоді що, вийшов кудись недалеко, щоб зараз і повернутися? Можливо, а там щось сталося. Скрутив ногу, напоровся на ведмедя, зустрівся з напарником і щось не поділили… Варіантів — безліч, і всі ймовірні. А якщо вийшов на кілька хвилин, але щось затримало? Отже, може повернутися будь-коли, навіть зараз? Так чи інакше перспектива ночувати в лісі біля вогнища або взагалі без вогнища, виглядала небезпечнішою. Ну що ж, хай повертається. Внизу усе неторкане, а я почую.

Сон не приніс особливого полегшення. Голова відпочила, а в тілі відчувалася розбитість. Боліли усі м’язи. Рухатися не хотілося. Це не викликало подиву. Перекидати стільки землі, навіть лопатою, це далося б взнаки наступного дня, а в такий спосіб… Шкіра на долонях зашкарубла і горіла від найменшого дотику, я мало не стогнав від болю, розминаючи руки-ноги. На таку «зарядку» довелося витратити близько десяти хвилин. Надворі давно розвиднілося, і мені належало якнайшвидше забратися звідси. Я допив квас, перелитий у свою флягу, доїв хліб і зліз з горища. Тут усе залишалося, як і вчора. Прислухавшись кілька хвилин, вийшов з хати Мішки-шамана й попрямував до колишньої циркулярки, наміряючись відшукати учорашню стежину. Та дістатися туди не вдалося. Десь попереду, у тій самій гущавині, тріснула гілка, потім ще. Сумнівів не залишалося. Хтось просувався стежиною. Серце завмерло. Мені знову дуже пощастило. Тому що я не встиг запхатися у той лаз у чагарнику, бо зустрівшись там з кимось, важко було сховатися чи втекти. До того ж невідомо, хто кого почув би перший. А може, це звір?

Я миттєво повернувся до хати і виліз на горище. Напрошувалося сховатися десь назовні, але не було де. Залізти у кущі або за задню стіну хати, де зяяла дірка, означало самому почати голосно хрустіти гілками. Тому, позбавлений часу вигадати щось краще, я знову опинився нагорі. Скажено билося серце. Вийнявши пістолета і знявши його з запобіжника, я ліг обличчям донизу, головою до отвору. Тут знайшлося місце, де деревини нещільно стикалися, а матеріал, що заповнював простір між ними, висипався. Таким чином утворювалася щілина, крізь яку можна було спостерігати за тим, що робиться внизу. У такій позі я й завмер.

Хвилини тяглися довго. Панувала тиша. Може, таки звір? Нічого кращого я не хотів: щоб це був якийсь лось, котрий прийшов поласувати молоденькими пагонами осик. Десь поруч почулися голоси. Надії виявилися марними. До того ж він був не сам. Він ходив для того, щоб привести ще когось, свого напарника. Напевно, крім брата, існував ще хтось. Вважав, що сам не впорається? А можливо, не хотів звалювати на себе зайву «мокруху»? Голоси стали розбірливими.

— … не двадцять років уже… Ти завжди мусиш щось таке втнути!

— Ну що я зроблю? Ти ж бачиш, прикра випадковість! Хто б міг подумати? Я зразу запідозрив щось не те…

Другий голос здався мені знайомим. Першого я ніколи не чув, але жоден із них не належав Тимофію Губіну! Може, він поки що мовчав? Бракувало тільки третього!

— Добре, що ти хоч запідозрив. Завжди так, жар чиїмись руками загрібати! І навіщо ти нам здався? Давно б тебе…

— Ну що ти, Жолудь, не жартуй більше так! Я ж вам усе, як на тарілочці! А частка… Сам знаєш, яка моя частка — мізер! Я ж вашого не беру. А зате як викладаю! У вас же досі жодного проколу! І все я. Як ти можеш…

— Ну, будя патякати, — обірвав перший.

Він стояв у дверях і докурював цигарку. Я бачив плече у зеленкуватому плащі й сірий кашкет. Інший ще стояв знадвору, але я вже знав, хто увійде зараз до хати. Він не викликав у мене симпатії відразу, худий довгий чоловік з лисячим обличчям.

Перший сховав недопалок, і вони увійшли. Васюха відразу схопив свій мішок і прилаштував за плечима.

— Ну, все, — сказав він. — Ти ж знаєш, Жолудь, я не можу на таке дивитися. Я тебе там зачекаю, щоб і не бачити, і не чути…

Той стояв, похитуючи головою, і з відразою дивився на нього, потім сплюнув набік.

— Жолудь, ну ти ж знаєш, я відроблю. Такий сценарій подам, що тільки підійдеш і злижеш. Я ж із ними усіма стосунки маю. Он, у Заріченську накльовується справа, та й хохли мої рано чи пізно при грошах опиняться. Так що… Жолудь, а може, він не знайшов? Все, все,