Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

біда, якось владнається. Бренан здогадався, що проблему буде вирішено за рахунок капітана леннірської ґвардії, для якого й призначалася шоста кімната. Із сестриних листів він знав, що король Келлах наполіг на тому, щоб до Тір Мінегану його доньку супроводжував цілий ґвардійський загін.

— А що це у вас за гармидер посеред дня? — поцікавився герцоґ, коли майстер Придер провів їх до передньої кімнати трактиру й запросив підніматися сходами нагору.

— Так склалося, ваша милосте, так уже склалося, — відповів трактирник. — Здебільшого це звичайні клієнти, подорожні, що зупинилися на обід. Проте вчора наскочило півтора десятка торфайнців — якийсь старий пан, та точно не лорд, везе свою онуку до її нареченого на Південь. У Тір Егін, здається, якщо не у Ферманах. Дорогою хтось там відстав від них, то вони його й чекають. Власне, цей старий пан, його онука та ще онук і займають ті три кімнати.

— Зрозуміло, — кивнув Довнал аб Конховар. — А у вас є окрема їдальня, щоб ми могли пообідати без того натовпу?

— Авжеж є, ваша милосте, — підтвердив майстер Придер.

— Я обідатиму в себе, — сказала Ґвен, перш ніж герцоґ устиг зробити замовлення на чотири особи. — Дуже втомилася й хочу відпочити.

— Воля ваша, ласкава пані, — з готовністю відповів трактирник. — Скажете покоївці, коли нести частування.

Бренан поквапився відмовитись від спільного обіду під таким самим приводом, а Ліам, що ніскілечки не страждав від Довналового занудства, запропонував трохи зажуреному герцоґові пообідати разом. На тому вони й розійшлися по своїх кімнатах.

Слід було віддати трактирникові належне. Отримавши звістку про високих гостей, він не марнував часу, і його працівники як слід підготували помешкання для вельможних клієнтів. У Бренановій кімнаті стіни було оздоблено ґобеленами, підлогу вкрито килимами, що навряд чи робили для звичайних пожильців; ну а шовкові простирадла на ліжку вже точно не стелили всім поспіль.

Окремі кімнати мали ще й ту перевагу, що в кожної була своя, хай і невеличка, мильня, ще й відокремлена від решти приміщення не просто якоюсь перегородкою, а справжнім, хай і тонким, простінком. Поки Бренан вилежувався у ванні з гарячою водою, літня служниця принесла йому обід і забрала для прання речі. Помившись, він з апетитом поїв, одягнувся в усе чисте і, розсівшись у кріслі біля вікна, став думати про те, чи справді Ґвен втомилася, чи просто вигадала свою втому, щоб уникнути спільного з герцоґом обіду. А якщо так, то, може, варто піти до неї і приємно згаяти час, що лишився до прибуття Шайни…

Його роздуми урвав обережний стукіт у двері. Одержавши від Бренана дозвіл, до кімнати прошмигнула худенька темноволоса дівчинка років дванадцяти чи тринадцяти, вдягнена в простеньке, але ошатне картате платтячко, з-під якого визирали тоненькі ніжки в сірих вовняних панчохах і новеньких, хоч і грубеньких, черевиках. Ні вбранням, ні виглядом вона зовсім не скидалася на служницю, а коли Бренан за звичкою, як робив це з кожним зустрічним, зміряв її маґічним зором, то виявив, що дівчинка має слабенький чаклунський хист. Оскільки при цьому він не вдавався до активних чарів, його юна відвідувачка нічого не помітила.

— Ти не покоївка, — сказав Бренан ствердно.

— Ні, пане. Я Ронвен, господарева дочка. Ну… і тутешня чаклунка.

— О! — прикинувся здивованим Бренан. — Тоді маю подякувати тобі. Робиш гарний нагрівальний порошок. І вода в трубах чиста.

Ронвен зніяковіла.

— Ні, це не я… Порошок ми купуємо в Тилахморі, його виготовляють навчені чаклуни-алхіміки. А з водогоном та іншими обладнанням працює Олвен бан Мелан, чаклунка із сусіднього села і моя вчителька. Я ж поки займаюся лише різними дрібницями.

— Це нічого, — сказав Бренан. — Згодом навчишся й складнішим речам.

— Так, пане, звичайно… — Дівчинка нервово переступила з ноги на ногу. — Власне, я прийшла до вас, бо ви відьмин брат… тобто, брат леді Ґвенет, перепрошую пана…

— Називай мене Бренаном, — запропонував він, вирішивши не вказувати їй, що вона сплутала його з Ліамом.

— Так, лорде Бренане. Я хотіла звернутися до вашої сестри, але побоялась її турбувати. Якщо все це дурниці, вона розгнівається на мене… Та якщо це важливо, а я нічого не скажу… — Ронвен знову переступила з ноги на ногу. — Не знаю, що й робити…

— Передовсім, припини тупцювати й сядь, — порадив їй Бренан. А коли дівчинка примостилася на краєчку стільця, запитав: — То що ж ти хотіла розказати Ґвен?

— Ну, я бачила… Здається, мені було видіння.

— То ти провидиця?

— Ні… тобто, не знаю… Раніше зі мною такого не траплялось. Ніколи. А сьогодні вранці… — На її смаглявому личку з’явився наляканий вираз. — Я розчісувалася перед вікном, — вона торкнулася пальцями свого сплутаного темного волосся, — аж це мені в голові заморочилось, перед очима попливло, і раптом я побачила чоловіка, що падав у темряву. Він кричав, та я не чула його… і від цього ставало ще страшніше. А темрява була… не така, як уночі… вночі просто немає світла, а тут темрява ніби поїдала світло, висмоктувала його з того чоловіка… Це було так жахливо! — Ронвен мерзлякувато пощулилася. — Коли я отямилась, то лежала на підлозі… вся тремтіла, мені було дуже зимно…

— А чоловіка ти не впізнала? — запитав Бренан.

— Ні, я ніколи його не бачила… Хоч погано його роздивилася, та знаю це точно. Здається, він військовий — мав меча, був гарно вдягнений… Тільки не пригадаю, у що саме. Забула навіть, якого кольору був його костюм… — Вона зітхнула. — Я дуже злякалася.

Вислухавши її плутану розповідь, Бренан у задумі потер чоло.

— Правду кажучи, я мало в цьому тямлю. Та схоже, що в тебе справді було пророче видіння. Або ж яснобачення. — На ці слова дівчинка розгублено закліпала очима, і він пояснив: — Так називають видіння, спрямовані не в майбутнє, а в минуле чи теперішнє. Власне, це все, що я знаю. Мабуть, таки варто поговорити з Ґвен. — Він підвівся, радіючи з того, що знайшов