Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

передав і здачу — монети по 25 стотинок. І їх я залишив у сумці.

Не дивився на годинник, але гадаю, що огляд тривав не довше кількох хвилин. Вивів машину на головну дорогу. Обережне поплескування по руці одразу збудило Дейвіс.

Моя супутниця розплющила очі й кілька секунд сиділа нерухомо, тоді струснула головою, гарячково розкрила сумку і, переконавшись, що все на місці, мало не зомліла від страху. Притискувала руки до грудей, важко дихала і все ще не могла промовити й слова.

Я запитав, що з нею, торкнувся долонею її щік і лоба, запропонував заїхати до лікаря.

— Прошу тебе, Огняне, дай мені спокій. Мені просто запаморочилося в голові. Останнім часом почуваю себе не зовсім добре. Неначе вагітна, весь час мене нудить. Поїхали. І прошу тебе, нічого не кажи Кларку. Він такий підозріливий… ще подумає, що я епілептичка, і, гляди, вижене мене з центру.

Я дав газ. Поспішав надолужити втрачений час.

Далі події розвивалися звичним чином. Полковник Кларк поїхав своєю машиною. Поїхав туди, куди кожного тижня того самого дня і в той самий час їздив Кемпбел — у лабораторію на протилежному кінці міста.

За кілька днів я повідомив у Софію те, що виявив під час «запаморочення» Дейвіс.

Життя моє помітно змінилося. Я дедалі більше перебував в інформаційному центрі як співробітник Кларка по Болгарії, повноважний представник емігрантського уряду, кореспондент радіо. На віллу їздив лише тоді, коли мене викликала Дейвіс. Певний час проводив у магазині радіотоварів. Часто їздив до Афін, Відня й Рима.

В Афінах мав зустріч з болгарською еміграцією. Газети писали про двох промовців: генерала Ніколова і «молодого здібного поета й громадського діяча Анастаса Тодоринова, втікача з Болгарії».

Якось увечері я повернувся зі скелі, на яку прийшов, коли вперше побував у Піреї, ішов вулицями Афін.

— Людина завжди сильна й права, коли думає і діє в ім'я Болгарії.

Я здригнувся й ледве опанував себе, щоб не озирнутись. Продовжував механічно іти, пхнувши праву руку у внутрішню кишеню піджака, де тримав маленький маузер, калібру сім і шістдесят п'ять. Невдовзі знову почув знайомий насмішкуватий голос:

— Не викидай коників і залиш іграшку. І ніколи не клади палець на спуск раніше, ніж перевіриш, на кого спрямовуєш зброю.

Я озирнувся — Насо! Не встиг розкрити обійми, як він суворо проказав:

— Обернись і спокійно йди далі. Йтиму слідом.

Коли він наздогнав мене, я так стиснув його руку, що мій земляк застогнав:

— Ведмідь, ти мені кістки потрощиш! Привіт! Прийми вибачення за все і — звісно — й поздоровлення за все. Абсолютно за все! А від мене — привітання і трошки заздрощів, що з Дейвіс ти дійшов не до середини, а до кінця.

— Колишній гімназист вам набазікав?

— Не має значення хто.

— Але ти, ти як тут опинився?

— Цілком законно. З нормальним паспортом… Окремий привіт від Моряка.

— Зрозумів. Але ж він був на навчанні? Чи приїхав у відпустку і ти йому все розповів?

— Нічого ти не зрозумів. Він завершив навчання.

— Отже, приїхав, і ти розповів…

— Не розповів, а доповів. Я знизав плечима.

— Ти звичайно заводишся з півоберта, а тут щось у тобі заїло. Пересунули нашого полковника на іншу роботу, а на його місце призначили Моряка.

Хотілося мені стиснути йому правицю, але вчасно стримався.

— Спокійно, друже, бо в мене ще є новина і в тебе може луснути серце.

— Що?

— Ми пішли на порушення партійного статуту й прийняли тебе в партію за твоєї відсутності. Вітаю з прийняттям до партії. Прийми наші символічні обійми.

Я не знав, що сказати. Никав очима, бо не хотів, щоб Насо помітив сльози.

Наша розмова була короткою. Шкодував я тільки про одне — не могли ми обійнятись, а мені так хотілось притиснутись до друга.

Відтоді почалися наші зустрічі з Насо принаймні один раз на рік. На міжнародних конференціях і ярмарках у всіх містах Європи. В мене був спеціальний паспорт, який дозволяв без жодних формальностей відвідувати Італію, Англію, Бельгію, Норвегію, Данію, Сполучені Штати Америки, Туреччину і Грецію. Увечері в присутності місцевих емігрантів я порадив генералові Ніколову трохи відпочити, бо він скаржився на головний біль.

Ранком перед сніданком він сказав портьє в готелі, що трохи прогуляється. Коли хто питатиме його, повернеться за годину.

Через кілька хвилин я подзвонив тому ж портьє і сказав, що від'їжджаю до Салонік і повернусь наступного дня. Про це знали й місцеві емігранти. Я сів у машину і наздогнав генерала. Запропонував йому поїхати зі мною, щоб розважитись і познайомитися з деякими болгарами в Салоніках. Він хотів подзвонити в готель, але я запевнив, що кімната чекатиме на нього, коли б він не повернувся.

Усього цього ніхто не знав, і, припускаю, ніхто за нами не стежив, щоб завважити його від'їзд зі мною.

Шосе звивалося понад морем. Я зупинився в оливковому гаю. Сказав, що в моторі щось зіпсувалось, і порадив генералові пройтися до моря, поки полагоджу машину.

Невдовзі я почув здавлений крик. Навколо було порожньо, і ніхто більше не почув того крику. Двоє друзів Болгарії заховали генерала в своїй рибальській хатині, запакованого, мов поштова посилка. Уночі моторний човен приставив його на якийсь корабель, що проходив неподалік.

Як я пізніше довідався, корабель прибув до Варни і передав свій «вантаж» на берег…

А я приїхав до Салонік, «запалив» тамтешніх емігрантів на боротьбу проти теперішньої влади в Болгарії і повернувся до Афін. Подзвонив у готель до генерала. Мені