Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

відповіли, що з учорашнього ранку він не повертався і що всі занепокоєні.

Пішов до емігрантського керівництва. Вони теж нічого не знали. Подзвонив афінському колезі Кларка й повідомив, що генерал Ніколов з учорашнього ранку не повертався в готель. Того ж дня виїхав до Стамбула. Довелося зупинитися ненадовго в безлюдній місцині. Щоб спокійно викурити сигарету й сказати собі: виконано й третій етап «Варіанта № 1»!

І щоб перевірити радіостанцію, бо від неї залежав зв'язок «Джаліля» з Болгарією, і вона завжди мала бути справною. Бо це був багнет одного сучасного болгарина, онука того, кого обезсмертив Ярослав Вешин.

НА АЛЬПІЙСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ


ЩЕ ЖИВИЙ — ПОКИ ЩО

Сотні разів я прокидався з неясним передчуттям, що протягом дня мене спостигне якесь лихо чи трапиться неприємність. Але нерідко бували ранки, коли вставав майже переконаний, що день мине добре.

Цієї п'ятниці, проснувшись, не зафіксував у своїх передчуттях нічого певного. На вулиці — за давньою звичкою, поки закурював сигарету, — ковзнув поглядом ліворуч і праворуч, але не помітив нічого особливого. Уздовж тротуару — вервечка автомашин. Я бачу їх кожного ранку й кожного вечора, та все ж мені важко сказати, чи їхні власники — мої сусіди. У ясно-синьому «фіаті» шофер на когось чекає — на дружину, приятельку або чоловіка своєї коханки. Хай чекає, його справа.

Я наймав квартиру в одному з центральних кварталів, недалеко від невеличкого скверу, і волів — на відміну від більшості сучасників — частіше ходити пішки. Мені подобається спостерігати заклопотаних громадян, що поспішають до трамваїв чи автобусів, і ще більш заклопотаних чоловіків та жінок за кермом власних автомашин.

Той, хто спокійно крокує вулицями, зупиняється перед кіосками й вітринами, зазирає в магазини, кафе, куди завгодно і має більше можливостей, ніж автомобіліст, узяти чи залишити якусь записку, що про неї відає лише одним одна людина й ніхто більше.

А ті, хто стежить за ним, знають про його пристрасть ходити пішки й без мети вештатись по магазинах та кафе і кепкують з такої дурної у цей божевільно динамічний вік звички.

Мені ж якраз і потрібно створити таке враження.

Отже, йду собі, задоволений, що справи в мене гаразд, що я можу спокійно розмірковувати, коли всі інші від намагання не запізнитись на службу чи в магазин навряд чи можуть думати про щось серйозне.

За сотню кроків від дому я перейшов вулицю. Перш ніж ступити на протилежний тротуар, наздогнав чоловіка, який так захопився читанням газети, що забарився на проїжджій частині.

За спиною почувся шум автомашини, хтось упав і по-болгарському вилаявся.

Чоловік з газетою лежав на тротуарі, ногами на брук. Я встиг побачити машину — «фіат» з одним шофером. Машина мчала з такою швидкістю, що я не помітив номера. А коли б і помітив, запам'ятав би якісь фальшиві цифри.

Трохи зсутулений шофер видався мені знайомим, але я міг і помилитись. Кожен у такій ситуації зігнувся б — від зосередженості й напруження, від бажання залишитись невпізнаним, від страху перед можливим пострілом. Хоч як швидко він промайнув перед моїми очима, я все ж помітив, що в нього пишні вуса, які звичайно носять італійські заробітчани в Європі.

Так, цей згорблений водій здається мені знайомим, хоча той, кого він нагадує мені, ніколи не носив такої волохатої прикраси на обличчі. Та це навряд чи могло знітити мене, бо й дитині ясно, що зовсім не важко перемоделювати будь-яку частину фізіономії.

Я глянув на машини, що стояли перед моїм домом, — ясно-синього «фіата» там уже не було.

І ще одне відбилось у свідомості — я чув не вереск шин від раптового гальмування, а гуркіт вихлопу від різкої подачі газу.

Навіть зовсім недосвідчений шофер, помітивши останньої миті, що перед ним людина, натисне на гальма, а не на газ. Чоловік із пишними вусами діяв так, наче наперед вирішив ударити або вбити когось.

Я підскочив до потерпілого. Судячи з того, як він енергійно підводився, обтрушував одяг і лаявся, зачепило його не сильно. Дивлячись услід «фіату», він, не соромлячись, лаявся по-болгарськи.

Зустрічі з співвітчизниками за таких обставин трапляються нечасто, і я подумав, що це якась провокація або що машина мала збити мене. Друге — імовірніше. Ясно-синій «фіат» чатував не абиде, а поблизу моєї квартири, але я не звернув на нього уваги й не придивився до того типа у темних окулярах і з пишними вусами.

Я стояв перед розлюченим співвітчизником, готовий до послуг, але він і не глянув на мене. Зіжмакав газету і кинув її, неначе камінь, услід зниклій машині, не перестаючи лаятись.

— Раніше ніж ви задавите мене, я вас усіх витягну на сонечко! Й одних, й інших. Я вас гарненько провчу!

Я стояв мовчки, чекаючи, коли той заспокоїться, але він пішов, неначе перед ним і не було нікого. Це був чоловік років за тридцять, у поношеному готовому костюмі болгарського виробництва, у болгарському ж взутті.

Я знав більшість емігрантів, але його серед них досі не бачив. Певно, не все в нього було гаразд, здавалося, що він злидарює — і обличчя, і вся постать були виснажені.

На першій же трамвайній зупинці я купив газету, яку читав мій мало не загиблий земляк. Переглянувши її, дещо почав розуміти. «Заява втікача з комуністичної Болгарії». Поряд і фотографія з іменем — Геннадій Великов.

Але чого ж він так розлютився — чи