Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

побачити дивовижу, що розгорталася у ямі.

— Живчику! Живчику! — почувся стривожений голос.

Обкрутившись на місці, Живчик побачив на широкому помості просто перед собою Кулькапа і Шпуляра, які проштовхувалися до них крізь натовп. Кожен вів на поводу переляканого зубощира-скрадайла.

— Молодчага, Кулькапе! — закричав Живчик.

І тут згори на місток гупнуло четверо сорокух-охоронниць. Вони приземлилися між ними, відтявши Живчикові та блукай-бурмилові шлях до втечі. Та не встигли сорокухи й оком змигнути, як на них напосів блукай-бурмило. Могутнім ударом лапи він змів сорокух із містка, здійнявши цілу хмару пір’я. Решта дві покидали свої киї та пуги і з переляканими криками шарахнули геть.

— Це найбільші з тих, що я знайшов, — пропихкав захеканий Кулькап, коли вони вдвох зі Шпуляром пробилися до Живчика з Гуком. Зубощири на поводі тихо іржали і вибрикували.

— Чудово, — похвалив Живчик. — Гуку, бери собі найбільшого. Усі сідаймо! — він ухопив повіддя і скочив на свого зубощира.

Гук не ворухнувся.

— Ве-ве, — жалібно проревів він.

— Це єдиний шлях, — пояснив Живчик. — Сміливіше!

До них уже скрадалися інші сорокухи. Якусь мить вони вагалися, та коли їх назбиралося досить, посунули вперед. У їхніх жовтих очах палала жадоба вбивства.

Величезний блукай-бурмило неохоче зліз на зубощира, що чекав біля нього. Тварина застогнала під важенною тушею і напружила задні лапи.

— Усе гаразд? — запитав Живчик.

Блукай-бурмило із нещасним виглядом кивнув головою.

— Тікаймо звідси! — гукнув Живчик.

Міцно ухопившись за повіддя, він щосили вдарив п’ятами зубощира у боки. Решта пішли за його прикладом. За мить — немов у якомусь дивовижному танці — четверо тварин стали дибки, скинули в повітря передні лапи і пустилися навскач.

Прикипівши долонями до повіддя, Живчик і Кулькап, Шпуляр і Гук погнали містками чимдалі від залізного дерева та жахливої арени. Вони скакали, розкидаючи навсібіч сорокух та глядачів. Кулькап відчайдушно вчепився за поводи. Він ще зроду не їздив верхи на зубощирові-скрадайлу і не збирався робити це надалі. Не їзда — а якийсь жах!

Містки під ними розгойдувалися і дрижали, ятки руйнувалися вщент, коли вони їх минали, але зубощири були не тільки збіса прудкі, а й збіса спритні. Торговище промчалось повз них розпливчастою барвистою плямою, просяклою світлом лойових ліхтарень. Раптом вони досягли кінця містка, за яким уже не було ніякої дороги. Край невольничого ринку! З кокардної будки просто перед ними виткнулася здивована твар синьо-сірої сорокухи.

А далі що? подумав Кулькап, дослухаючись до гупання свого серця.

Не вагаючись ні хвилини, його зубощир скочив із краю містка просто в пустку. Засвистів у вухах вітер, Кулькап щосили встромив п’яти тварині в боки. Він так міцно стис повіддя, аж побіліли кісточки пальців.

Під ним відкривалася розверста пустка лісу. О, це відчуття падіння! Авжеж, саме так, вони падали! Усередині йому все похололо, він заплющився. Це було гірше, ніж кошики у Санктафраксі, гірше, ніж повітряний корабель, гірше, ніж…

Гугуп!

Усім його тілом струснуло, коли зубощир ухопився передніми лапами за гілку. Мить — і він уже відштовхнувся від неї задніми. Кулькап іще цупкіше вп’явся у повіддя. Знову під ним розступився ліс. Знову зубощир міцно вхопився лапами за гілку і знову зіскочив з неї, відштовхнувшись усім своїм міцним озаддям.

Тварина відбула добрячий вишкіл! Кулькапові, який зроду не їздив верхи лишалося тільки триматися за поводи, поки зубощир верстав свою путь від дерева до дерева. Гуп. Плиг! Гуп! Плиг! Потихеньку, помаленьку Кулькап став оговтуватися. Хлопець уже відчував, де треба втягти живота, а де відпружити, коли припасти звірові до шиї, а коли випростатись.

А як же решта?

Він мигцем озирнувся через плече. Живчик і Шпуляр скакали назирці. А за ними мчав блукай-бурмило. Попри вагу, що спала на нього, Гуків зубощир справно ніс свого вершника. Потім, підскочивши, Кулькап добачив за блукай-бурмилом якийсь рух. Шість, а то й більше, коричневих сорокух гналися за ними на своїх зубощирах.

— Як бути, Живчику? — гукнув Кулькап. — Вони нас наздоганяють.

— Не бійся, Кулькапе! — гукнув задихаючись Живчик. — Зубощири — діти Темнолісу. Їм не первина мандрувати лісовою гущавиною. А сорокухи — дочки курника. Вони рідко коли відбиваються далеко від зграї.

Зовсім несподівано зникли з очей вогні невольничого ринку, і їх огорнув морок. Кулькап заячав зі страху і щосили замружив очі.

— Усе гаразд, — долинув до нього радісний Живчиків крик. — Кулькапе, розплющуй очі. Усе гаразд.

Кулькап розплющився і з полегкістю побачив, що, хоч сам ліс і справді чорнильно-чорний, небесні пірати, що скачуть обік нього, яскраво світяться у темряві. Живчик, Шпуляр та Гук — усіх трьох огортало чудородне люмінесцентне сяйво.

Вони все стрибали і стрибали, ані на мить не стишуючи гону, з одної гілки на іншу, ледь видну в темряві, і щоразу зубощири ставали на гілку вправно і певно.

А тоді Живчик закричав:

— Вони спинилися!

Кулькап удруге озирнувся через плече. Він побачив у тіні групу зубощирів із сорокухами на спинах, які сиділи на гілках трохи позаду від них. Їм не усміхалося гнатися за ними далі крізь хащу чорного лісу. Побачив він і ще дещо: його кокарда геть розсипалася. Тільки й сліду по ній, що шпилька.

— Дякувати Небові! — пробуркотів він. — Ми їх обскакали! Ми… ой-ой-ой! — закричав він, послизнувшись у сідлі.

— Обережно, Кулькапе, — застеріг його Живчик. — Ми втекли з Великого Сорокушачого невольничого ринку, але на долині в лісі повно чав-чавів.

Кулькап чимдуж уп’явся у поводи. Вони все летіли й летіли вперед, лишаючи невольничий ринок далеко позаду, і хлопець пильно вдивлявся у ліс, простягнений перед ним.

Подорожани не спинялися, навіть не