Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

затремтіло і стало падати. Рукові пальці затанцювали над мотузками та важелями. Небесний човен вирівнявся і поплинув далі.

Варіс послала швидкий сигнал: «Чудово летиш, Руку!» — та ще й усмішку на додачу.

Рук заусміхався на весь рот, а тоді спаленів: кров прилинула до щік. Ураз відчув, як груди розпирають гордощі: щоб його літунську вправність та хвалила сама велика Варіс Лодд! І поплескав по голові «Грозового шершня», шепнувши йому:

— Молодець!

Вони все летіли й летіли, аж ось уже й сутеніти почало. Знову й знову Рукові доводилося звертати вбік, аби не ввігнатися в стовбур чи не зачепити довгої гілляки, яка несподівано виринала навстріч із мороку. Та ось попереду зажевріло поміж дерев жовтаве світло — мов десь там каганці світилися.

«Обидва за мною!» — подала знак Варіс через плече.

Вона злетіла круто вгору і тихо посадила свого небесного човна на широкий конар величезного і старезного залізного дерева. Рук і Кісточка посадили свої човни біля неї. Варіс на мигах показала їм, що було джерелом світла, яке жевріло попереду.

Рук відчепив свого далекогляда і підніс до очей. Визираючи з-під навислих гілок, оглянув галявину, розпістерту перед ними. Широка, пошрамована, хора, галявина виглядала гнійною раною на тілі Темнолісу. Вона смерділа сіркою, смолою, топленим металом. Вона вся аж гула від розмаїтого гамору: гримали молоти по металу, цюкали сокири, рубаючи дерева; гуготіли печі, ляскали нагаї гоблінів-наглядачів, злагоджено скреготали рискалі та кайла, вгризаючись у породу в ямах-руднях.

А за печальне тло для цього гамору правив гучний стогін, — неначе голосив якийсь нерозважно-тужний хор, — численних гоблінів, що тяжко гарували. Рук затремтів. Як же мали страждати ці жалюгідні горопахи, аби з них міг добуватися отакий жахний звук…

І тут, розтинаючи оту всю какофонію каторжної праці та глибокого відчаю, щось протягло зарипіло деренчливим рипом, а тоді глухо гупнуло об землю. Рук повернув далекогляда. Накраю великої просіки здійнялася і вже осідала хмара куряви, відкриваючи щойно повалене додолу дерево. А гурт гоблінів уже ліз по величезному стовбуру, обтинаючи гілля.

«Такий чудовий ліс!» — на мигах показав Рук.

«Гемуїл Накип!» — так само на мигах відповіла йому Варіс і провела пальцем по горлу, мовби перерізаючи його.

Рук кивнув головою.

Купи попелу, пагорби жужелиці випиналися з землі, мов нариви, тут-таки височіли і стоси обчухраних стовбурів: кожен стіс — для окремої печі. Гурти згорблених, кістлявих гоблінів (у драних лахах і з верствами сажі, що цілими роками в’їдалася в шкіру) брали з тих куп колоду за колодою і волочили вірьовками та гаками до печей, запихаючи досередини. Гурт за гуртом, колода за колодою — а все ж купи дров анітрохи не маліли, бо щойно забирали один стовбур, як на його місце кидали інший, допіру зрубаний. Отак Ливарна галявина усе глибше й глибше, мов ракова пухлина, вгризалася в довколишній ліс.

«А де ж блукай-бурмила?» — знаками запитав Рук, стенаючи плечима.

Кісточка торкнув його плече і показав пальцем.

Блукай-бурмило! Серце Рукові схвильовано закалатало, коли він повернув далекогляда ліворуч і натрапив на блукай-бурмила, що саме виходив із дверей високої пузатої ливарні. Побачене вразило його до глибини душі.

Бідолашна істота мала геть заморений вигляд: щоки позападали, ребра повипиналися. Пухнасте хутро було обсмалене і стратило блиск; згорблене, скулене тіло світило то тут, то там рясними латками голої закривавленої шкіри. Скутого в зап’ястках та кісточках блукай-бурмила супроводжували двоє гоблінів; озброєні довгими важкими дрюками, вони дубасили ними бранця — часто-густо і з видимою втіхою. А блукай-бурмило приймав усі удари без опору, ба навіть байдуже. Рук дивився, як неборака поволеньки човгає до хижі для рабів, і бачив: дух його зламано.

Ось вийшло ще п’ятеро блукай-бурмил, по одному з кожної ливарні. їхній стан був, либонь, ще гірший, ніж у того першого. Жоден з них, здавалося, не міг пересуватися бодай трохи швидше попри зливу скажених ударів та злобних прокльонів. Один немилосердно кульгав. Другий мав тяжкий опік плеча, що не переставав кривавити. І всі вони страшенно трусилися, бо мерзли на повітрі після багатьох годин праці в пекельній жароті.

Рук обернувся до Варіс. Її очі палали, вона то зціплювала, то розціплювала зуби, водночас обіруч стискаючи арбалета. Співчуття в Руковій душі змінилося гнівом, і хлопець схопився за кинджала та меча у себе при боці, а тоді знов перевів погляд на галявину.

На його очах блукай-бурмил загнали до хижі для рабів і прикували до стовпа-стояна посеред приміщення. Ця безстінна шопа ані крихти не захищала від студеного вітру, і шестеро закутих блукай-бурмил, щоб хоч якось зігрітися, збилися докупи посередині брудної солом’яної підстилки, німуючи і тремтячи, зі згаслими безживними очима.

У свій далекогляд Рук іще раз озирнув галявину. На ній уже майже нікого не було видно. Блукай-бурмила перестали кочегарити біля печей, то ливарні й зупинилися; останні з рудокопів, лісорубів та колодотягів уже заходили до своїх довжелезних повіток. Ззаду за ними чимчикували, зі сміхом та жартами, гобліни-охоронці.

Ось на видноті лишився тільки один охоронець, заснулий на своєму посту в горішній сторожовій башточці. Моторошна тиша оповила Ливарну галявину. Варіс обернулася до Кісточки й Рука, обличчя її враз споважніло.

«Затямте, — показала вона на мигах. — Залетіли — й вилетіли. Анічичирк!»

Рук і Кісточка кивнули головами.

«Уперед! — заклично махнула вона рукою, підіймаючи вітрила і пурхаючи з залізного дерева. — Залітаємо!»

Коли «Грозовий шершень» знявся з дерева, тріпотіння у Рука під грудьми де й поділося. Тримаючись поруч із Варіс та Кісточкою, він провів свого небесного човна крізь останні зелені заслони, опинившись над спустошеним тереном. Рук тихо пролітав понад зловорожою галявиною, і його огортала спокійна, холодна лють.

Варіс і Рук шугонули понад рядами довгих повіток та балагул і зависли у повітрі біля хижі для блукай-бурмил. А Кісточка тим часом, намотуючи кінець свого аркана на руку, шатнувся до верхівки сторожової