Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

не змушувала його вчитися всього цього. Але вона привчила його теж ходити у спортивній майці з розстебнутим коміром, довго гуляти перед сном і робити вранці гімнастику (вона витягувала на середину кімнати водночас три килимки — для себе, для батька і, зовсім маленький, для Колі).

А ще вона навчила батька судити волейбольні матчі. І коли батько зі свистком у роті примощувався збоку біля сітки, він теж здавався Колі, а може, й усім іншим, зовсім молодим. І його у ці хвилини також хотілося називати просто на ймення…

Хоч ніхто його все-таки так не називав.

Зате услід за матір'ю усі шанобливо іменували його: «О, найсправедливіший із справедливих!» І батьків свисток був для спортсменів законом. Повертаючись додому після волейбольної баталії або вечірньої прогулянки, батько часто казав матері: «Мені знову легко дихається… Знову легко!» І це було дуже важливо для батька, бо він хворів на бронхіальну астму.

Ну, а вдома суддею була мати. Вона ніколи не давала гучного свистка, ніколи не нагадувала вголос про правила життя, проте батько і Миколка завжди весело й добровільно підкорялися її рішенням, бо ті рішення були справедливі. Мати теж часто повторювала: «Це справедливо!» або: «Це несправедливо!». І Коля зараз сердився на Олю Воронець ще й за те, що вона, як йому здавалося, присвоїла улюблене материне слово.

Мати працювала вихователькою у дитячому садку. І маленький Коля був у неї в групі. Іноді він ображався, що до інших п'ятнадцяти малюків мати була такою ж уважною, як і до нього. А можливо, навіть уважнішою. Коли якось він розрюмсався з цієї причини, мати високо підняла його і, серйозно дивлячись йому у вічі, сказала: «У мене немає нікого ріднішого за тебе. І не буде. Запам'ятай це». Коля заспокоївся. І запам'ятав.

У дитячому садку він не раз чув, як матері умовляли директора: «Переведіть дітей у групу до Лілі. Вона така чуйна, розумна і гарненька…» Те, що матір називали чуйною і розумною, було дуже приємно, а слово «гарненька» не подобалося Колі. — «Вона не гарненька, а гарна!» — у думці заперечував він, не розуміючи, що слово це стосується не матері, а лише її обличчя — пустотливого і справді дуже гарненького.

Якось улітку батька почали душити часті напади астми: клімат далекого північного міста став небезпечним союзником батькової хвороби.

«Я повезу тебе до найкращих лікарів: до річки, до свіжого повітря… І вони вилікують тебе! — сказала мати. — Ми заберемося в глушину і житимемо там як робінзони!»

Утрьох вони їхали поїздом, потім на вантажній машині, потім йшли трохи пішки — і забралися туди, де повітря було сухе, а природа саме така, яку багато років прописували батькові лікарі, примовляючи: «Але все це, звичайно, недосяжний ідеал, тому звернімося краще до таблеток і крапель!» Лікарі не знали матері й не знали, що вона вміла робити «досяжним» усе, що потрібно було батькові й Колі.

Раніше вдома, вечорами, материне повернення з роботи миттю перетворювало все: вгамовувався голод, кімната ставала затишною і чистою… І коли мати затримувалася, Коля з батьком почували себе якимись дивовижно невлаштованими, мовби сиділи на вокзалі, очікуючи поїзда, що запізнювався і невідомо коли мав прибути.

То було вдома, у міській квартирі… А тут, на березі річки, мати раптом виявила такі здібності, яких навіть Коля з батьком від неї не сподівалися. Батько щоранку планував майбутній день відпочинку, а мати сміялася: «Ех ти, мій проектувальнику! Теоретик мій невиправний!..» І розпалювала грубку в будиночку лісника чи навіть вогнище просто у лісі й варила суп, картоплю, кип'ятила молоко…

Батько засмаг, посвіжішав, забув про свої ліки. «Тепер ми з вами три богатирі!» — казала мати. А сама раптом якось увечері лягла на бік, зблідла, та, побачивши злякане Колине обличчя, почала якось неприродно, важко, над силу посміхатися. Коля раптом відчув, що вираз «земля попливла під ногами», який він іноді чув від дорослих, — це не вигадка, не фантазія, не перебільшення: ноги його підкошувалися від хвилювання, і він не відчував під собою твердої дощаної підлоги, на якій стояв іще хвилину тому.

Літній лісник, батько і Коля на брезентовому плащ-наметі несли матір у село за п'ять кілометрів: до будиночка лісника не можна було під'їхати навіть на возі. Мати увесь час тримала Колю за руку (не батька, не лісника, а саме його, — Коля назавжди запам'ятав це!). Вона весь час, можливо, напівсвідомо, повторювала: «Нічого… Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…» І лише зрідка запитувала: «Ще далеко? Ще далеко?..» А вони, всі троє, мовчали.

Коля думав про те, що батько, коли йому було погано, ставав по-дитячому розгубленим й, здавалося, хотів перекласти на навколишніх свої страждання або хоча б поділитися з ними своїм болем, а мати увесь час намагалася зняти з їхніх плечей тягар, і страх, і хвилювання: «Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…»

У лісі швидко сутеніло. Йти було важко. І все те, що ще вранці, ще вдень здавалося таким прекрасним, таким принадним — непрохідні хащі, глухе переплетіння гілок, — усе це зараз було вороже й ненависне Колі. «Ще далеко? Ще далеко?..» — запитувала мати.

З села вони подзвонили до райцентру, що був за двадцять п'ять кілометрів, у лікарню. «Швидка допомога» добиралася з райцентру цілу вічність, хоча за годинником виходило, що їхала вона усього близько години.

Молодий лікар у білому халаті, дуже суворий і неговіркий, навіть не привітавшись, почав одразу оглядати матір. А потім коротко повідомив: «Апендицит». Сідаючи у білу машину з червоним хрестом попереду, на круглому ліхтарі, він додав ще два слова: «Треба встигнути». Батько теж сів у машину. І вона помчала. А Коля навіть не здогадався сказати, щоб і його взяли з собою, що й він хоче разом із матір'ю…

Він стояв біля сільради, поряд з літнім лісником, весь час подумки повторював останні материні слова, теж звернені не до батька, не до лікаря у білому халаті й не до літнього лісника в гумових чоботях, а тільки до нього, до Колі, до нього одного