Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

суцільне листя і соняхи-решета. Вибрались з городу — і вже сірошинський двір. Біла маленька хата, під вікном розлога яблуня, гілля аж за димар, яблука звисають на стріху. Старезне дерево закрило своїм шатром майже весь двір. І я бачу: білий полик під білим стовбуром, і лежить на подушках Адам, і світить разками зубів, — вони нього білі з просинню.

— О-о, капітан Ленд! — помахом руки салютує Адам. — Радий вас вітати!.. Сідайте коло мене.

Він киває на розхитаний стільчик, застерігає: обережно, крісло, вважай, допотопне. Я сідаю, підсовуюсь ближче до нього, і мені приємно й незручно, що він так красиво балака зі мною.

Тут, під яблунею, свіжо й затишно, сидиш собі в холочку, над головою ціла гора дрімотного листя, лиш де-не-де світлі віконця, і падають сонячні плями на Адамове ліжко.

Адам не приховує: він радий, що прийшов сусід. Це ж нудьга зелена: в спеку, в таку благодатну пору, коли тільки гуляй, дихай, смажся на сонці, а тут… мняти подушку, давити перину, парити себе гарячим питвом… Голос в Адама слабкий, і рука звисає з постелі тонка й підзеленена, а проте, він уже не той, що був навіть учора. Ожили в нього очі, з’явилось у них щось веселе, насмішкувате, неспокійне.

Баба Сіроха, склавши руки на грудях, постояла, сумно й строго подивилась на Адама, зітхнула й пішла в хату.

І тоді Адам по-свояцьки підморгнув мені.

— Знаєш, чого кликав? Розвідка донесла, що днями відбулась баталія на броду. Дехто хотів обезножить коня. Мовляв, ми живемо без голови, то кінь проживе без ноги. І ти, кажуть, там був і все бачив, і навіть, кажуть, відзначився…

«Відзначився»… То вже занадто! Я глянув на Адама: чи не підпускає він шпильки? Ні, погляд серйозний. Та все ж я спитав:

— А хто вам розказував?

— Як хто? Надійні люди.

— Що ж це за люди?

— То мій секрет… Є в мене друг, а вірніше подруга, яка ніколи й ніде не покидає мене. Ми з нею нерозлийвода з раннього дитинства. Вона й сюди припливла за мною.

— Гм. Як її звати?

— Ти все хочеш знать! Ну хоча б… Ніна.

Ніна?! Це прозвучало так несподівано, що я відкрив рота; а відкривши рота, я завжди заглиблююсь у серйозні роздуми. Справді, було над чим замислитись. Я думав, що Ніна тутешня, що живе вона за горою, за нашим садом, де сідає сонце. А виходить, вона приїхала з Києва, і там жила в кам’яному будинку, і там зустрічалась з Адамом…

Ніна… Тут мені спало на думку: може, Адам од мене перейняв це ім’я? Може, підслухав, як я розмовляю з нею? А я розмовляю з нею завжди, — і тоді, коли сиджу над річкою, і тоді, коли блукаю в зелених тунелях соняхів.

Напевно, я б таки до чогось додумався, коли б не перебив Адам. Він напосів: «Ти, брат, не викручуйся, ти розкажи, як ви Глипу пошили в дурні…»

Розкажи — і край.

Я помнявся, порипів стільчиком, бо що ти будеш казати? Як бігав я з переляку то в степ, то до хати, неначе об’ївся пасльону? Ото й усе моє геройство. А Бакун… Бакун — то інша річ. Коняга на всі сто!

— Е, ні! — посварився Адам, підправив подушку, щоб вище лежати. — Я тебе так просто не відпущу. Ось як підемо на річку, позашиваєм роти — і мовчок. Тоді вже буде не до балачок — тільки робота. Я таке-е придумав — уф!.. А зараз, шановний Ленд, ми проведемо зустріч у кают-компанії. Кожен із нас розкаже по одній історії — згода?.. Так як ти молодший, тобі випадає першому. І я просив би тебе, Ленд, оповісти що-небудь з життя славетного мандрівника Бакуна Сивогривенка. — Адам узяв мене за руку, видно, помітив, що я затинаюсь, і вже якось просто, навіть з благанням закінчив: — Льонь, серйозно, розкажи. Ти ж бо знаєш…

Сонце трохи скотилося вниз, і жовто-зелене ряботиння падало вже на груди й обличчя Адама. Так, він і зараз світився. Над подушкою виступало гостре підборіддя, стирчав тонкий і гострий ніс, вони просвічувались, наче були виліплені з воску. Адам часто змочував язиком припалені губи, дихав нерівно, з хрипом. І стало мені лоскотать у горлі, і лоскотать під очима, я пригнувся, заморгав до землі і так прикинув у думці: Адам цілими днями лежить сам-самісінький, і ніхто йому, крім баби Сірохи, й слова не мовить.

— Ну добре, Адаме, — для початку пришморгнув я носом. — Якось ми поїхали… Тільки це було насправжки.

— А ми домовились, — кинув Адам, — без брехні.

Я зручніше вмостився на стільчику, глянув на Адама, який готовий був слухати і руки склав на білім покривалі. Отже, я влаштувався й почав:

— Якось ми поїхали, а перед цим щось напало на мене, коклюш чи хтозна. Так мати взяла бричку, на ній бригадир катався, тепер у нього мотоцикл, «їжаком» називається…

— Так мати взяли бричку, — підказав Адам.

— Ага ж, узяла бричку, запрягла Бакуна, а мене в пальто і в кожух закутала, як дідугана, бо вже морозці вдарили, і повезла в Загатне, до лікаря. А вже вечір; постукали ми в двері, а тітка з відром і віхтем заступила дорогу. «Драсте! — вклоняється нам. — В собачу пору приїхали. Прийом був і давно закінчився». І ляснула дверима. Ну, ми переночували, не знаю в кого, а вранці ще раз постукали. І знов така ж сама тітка. «Драсте! — каже нам. — Прийому нема і не буде. Сидір Петрович на совіщанії». Так мама щось на вухо тітці закинула, пошепки, а тьотя аж у двері впала… Повернули ми бричку й поїхали додому…

Я зробив передишку і глянув між тим, чи