Читати книгу - "Завдання Героїв"

не потрібно. Все інше – спритність. Знати своїх людей, розуміти їх, довіряти своїм інстинктам, бути доброю по відношенню до них. І все ”.

“Зрозуміло, всього цього не достатньо для того, щоб правити королівством”, – сказала Гвен.

“Не зовсім”, – не погодився її батько. – “Це все пов’язано. Рішення випливають з цього”.

“Але, Батьку, по-перше, ви забуваєте, що я не хочу правити, а по-друге, ви не збираєтесь помирати. Це всього лише дурна традиція, пов’язана з весіллям вашої старшої дитини. Навіщо зупинятися на цьому? Я не хочу ні говорити, ні думати про це. Сподіваюся, що ви ніколи не покинете нас, тому все це не має значення”.

Король прокашлявся. Він виглядав серйозним.

“Я говорив з Аргоном, він бачить похмуре майбутнє для мене. Я і сам це відчуваю. Я повинен підготуватися ”, – сказав він.

Гвен стало зле.

“Аргон – йолоп. Чародій. Половина з того, що він говорить, не збувається. Не звертайте на нього увагу. Не слухайте його дурні прикмети. Ви в прекрасній формі. Ви будете жити вічно”.

Але Маꥳл повільно похитав головою. Вона бачила сум на його обличчі і відчула, як їй стало ще гірше.

“Гвендолін, дочка моя, я тебе люблю. Я хочу, щоб ти була готова. Я хочу, щоб ти стала наступним правителем Кільця. Я кажу це серйозно. Це не прохання. Це наказ”.

Він глянув на неї так серйозно, що це злякало її. Його очі потемніли. Ніколи раніше Гвен не доводилося бачити такий вираз обличчя батька.

Її очі стали вологими. Гвен простягнула руку і витерла сльозу.

“Мені шкода, що я тебе засмутив”, – сказав Король.

“Тоді припиніть говорити про це”, – вимовила Гвен і розплакалася. – “Я не хочу, щоб ви вмирали”.

“Пробач, але я не можу. Я хочу, щоб ти мені дала відповідь”.

“Батьку, я не хочу образити вас”.

“Тоді скажи “так”.

“Але як я взагалі можу правити?” – благала Гвендолін.

“Це не так складно, як ти думаєш. Тебе будуть оточувати радники. Перше правило – не довіряти жодному з них. Довіряй собі. Ти можеш зробити це. Твій брак знань, твоя наївність – саме це зробить тебе великою. Ти будеш приймати щирі рішення. Пообіцяй мені”, – наполягав Король.

Вона заглянула в його очі і побачила, як багато це для нього означає. Вона хотіла змінити тему, хоча б для того, щоб заспокоїти батька і підбадьорити його.

“Добре, я обіцяю вам”, – швидко промовила Гвен. – “Вам від цього краще?”

Король відкинувся назад, і вона побачила, що він відчув полегшення.

“Так”, – сказав він. – “Дякую”.

“Добре. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Речі, які дійсно можуть відбутися”, – попросила вона.

Її батько відкинувся назад і розреготався. Здавалося, гора впала з його плечей.

“Саме тому я тебе і люблю”, – сказав він. – “Завжди така щаслива. Завжди можеш змусити мене розсміятись”.

Він розглядав її, і Гвен відчула, що він щось відчуває.

“Ти здаєшся надзвичайно щасливою”, – зауважив батько. – “Чи не задіяний тут якийсь хлопець?”

Гвен почервоніла. Вона встала і підійшла до вікна, відвернувшись від нього.

“Прошу вибачення, Батьку, але це особисте”.

“Це не особисте, якщо ти правитимеш королівством”, – сказав Король. – “Але я не буду пхати свого носа. Однак твоя мати попросила аудієнції з тобою і, я гадаю, вона не буде настільки поблажлива. Я не допитуватиму тебе. Але підготуйся”.

Її шлунок стиснувся. Вона відвернулася, дивлячись у вікно. Гвен ненавиділа це місце. Вона хотіла бути де завгодно, тільки не тут – в маленькому селі, на простій фермі, проживаючи звичайне життя з Тором. Далеко від усього цього, від усіх цих сил, що намагаються контролювати її.

Вона відчула ніжну руку на своєму плечі. Дівчина обернулась і побачила свого батька, який стояв позаду неї, посміхаючись.

“Твоя мати може бути жорстокою. Але що б вона не вирішила, знай, що я встану на твою сторону. Коли справа стосується кохання, людина вільна вибирати сама”.

Гвен потягнулася і обійняла батька. У цю хвилину вона любила його дужче всіх на світі. Вона намагалася викинути зі своєї голови провіщення змії, молячись щосили про те, щоб це не торкнулося її батька.

* * *

Гвен йшла через низку коридорів, минаючи ряди вітражів. Вона прямувала в покої своєї матері. Дівчина терпіти не могла, коли мати викликала її до себе, ненавиділа, що та завжди її контролювала. У багатьох відношеннях саме її мати правила королівством. Багато в чому вона була сильнішою батька, вміла постояти на своєму. Зрозуміло, королівство і гадки про це не мало; він здавався сильним і мудрим.

Але коли він повертався до палацу, і двері зачинялись, саме до неї він звертався за порадою. Мати була мудрішою, стриманішою, розважливішою, жорсткішою. Вона була безстрашною, як скеля. Вона тримала свою велику родину під залізним кулаком. Коли Королева хотіла чогось – особливо якщо вона вбила собі в голову, що так буде краще для її родини – вона це отримувала.

А тепер залізна воля її матері була спрямована на Гвен. Вона вже підготувала себе до протистояння. Вона відчула, що мати заговорить з нею про особисте життя і боялася того, що їх з Тором помітили. Але вона була налаштована не відступати – чого б це їй не коштувало. Якщо їй доведеться покинути це місце, вона це зробить. Мати могла б навіть заточити її в темницю.

Коли Гвен підійшла до покоїв матері, слуги відкрили перед нею величезні дубові двері, відступили в бік, пропускаючи її всередину, після чого закрили їх.

Покої її матері були менші, ніж батькові – затишніші, з великими килимами, маленьким чайним сервізом та ігровою дошкою біля каміна, з кількома вишуканими жовтими оксамитовими стільцями навпроти нього. Її мати сиділа на одному з цих стільців, спиною до Гвен, хоча вона і чекала на неї. Вона сиділа обличчям до вогню, попиваючи чай і пересуваючи одну з фігур на ігровій дошці. Позаду неї знаходилися дві фрейліни – одна доглядала за волоссям, інша шнурувала її корсет.

“Заходь, дитя”, – пролунав суворий голос її матері.

Гвен терпіти не могла, коли мати так робила – влаштовувала суд на очах у слуг. Вона хотіла б відіслати їх, як завжди робив її батько, коли вони розмовляли. Це було найменше, що вона могла зробити для приватності і гідності. Але її мати ніколи цього не робила. Гвен дійшла висновку, що Королева просто грала в демонстрацію сили, тримаючи своїх слуг поблизу, дозволяючи їм слухати. Вона змушувала дочку нервувати.

У Гвен не було вибору. Вона пройшла через кімнату і сіла в одне з оксамитових крісел навпроти матері, ближче до вогню. Ще один прийом її матері – тримати свого співрозмовника ближче до вогню і приспати пильність полум’ям.

Королева не підняла очей. Навпаки, вся її увага була зосереджена на гральній дошці, вона переставляла одну фігуру зі слонової кістки в складному лабіринті.

“Твій хід”, – вимовила Королева.

Гвен подивилася на дошку. Вона була здивована, побачивши, що її мати все ще грає цю партію. Вона згадала, що у неї були коричневі фігури, але вона не грала в цю гру з матір’ю вже кілька тижнів. Королева була експертом у Пішаках, але Гвен грала в них навіть краще. Її мати ненавиділа програвати, і вона явно аналізувала цю гру в надії зробити ідеальний хід. Тепер Гвен була тут, і вона змусила її грати.

На відміну від матері, Гвен не потрібно було вивчати дошку. Вона просто подивилася на неї і побачила ідеальний хід. Вона потягнулася і пересунула одну з коричневих фігур в сторону, через всю дошку. Це поставило її мати за один хід від програшу.

Королева подивилася вниз. Її обличчя не виражало ніяких почуттів, вона всього лише підняла одну