Читати книгу - "Завдання Героїв"

брову, а це, як знала Гвен, означало тривогу. Гвен була розумнішою, і її мати не могла прийняти цього.

Королева прокашлялася, вивчаючи дошку, все ще не підводячи очей на дочку.

“Я знаю про всі твої походеньки з тим простолюдином”, – сказала вона глузливо. – “Ти мене проігнорувала”. Королева подивилася на неї. – “Чому?”

Гвен зробила глибокий вдих, відчуваючи, як стиснувся її шлунок. Вона намагалася сформулювати найкращу відповідь. Вона не здасться. Не цього разу.

“Моє особисте життя – не ваша справа”, – відповіла Гвен.

“Невже? Це якраз моя справа. Твоє особисте життя вплине на Королівство. На долю всієї родини. Кільця. Твоє особисте життя стосується політики, хоча ти і воліла б забути про це. Ти не простолюдинка. У тебе просто немає особистого життя. І вже тим більше не може бути ніяких секретів від мене”.

Голос її матері був суворим і холодним. Гвен обурювала кожна мить цього візиту. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як сидіти тут і чекати, поки мати закінчить. Вона відчула себе у пастці.

Нарешті, Королева прокашлялася.

“Оскільки ти відмовляєшся мене слухати, я змушена прийняти рішення за тебе. Ти більше не побачиш цього хлопчиська. А якщо ослухаєшся, я відправлю його геть з Легіону, з Королівського Двору назад у село. Потім я покараю його та всю його родину. Він буде вигнаний з ганьбою. І ти ніколи нічого не дізнаєшся про нього”.

Мати подивилася на неї, її нижня губа тремтіла від люті.

“Ти розумієш мене?”

Гвен дихала різко, вперше зрозумівшии, на яке зло була здатна її мати. Вона невимовно ненавиділа її. Гвен також спіймала нервові погляди слуг. Це було принизливо.

Перш ніж вона встигла відповісти, її мати продовжила.

“Крім того, щоб надалі запобігти твоїй безрозсудній поведінці, я зробила деякі кроки, щоб організувати для тебе раціональний союз. У перший день наступного місяця ти вийдеш заміж за Алтона. Ти можеш починати свої весільні приготування. Готуйся до життя заміжньої жінки. Це все”, – зневажливо сказала Королева, повернувшись до гральної дошки.

Всередині у Гвен все вирувало і горіло. Їй хотілося закричати.

“Як ви смієте?” – запитала вона з наростаючою люттю в голосі. – “Невже ви думаєте, що я маріонетка, якій ви можете вказувати, що робити?”

“Я не думаю”, – вимовила її мати. – “Я знаю. Ти – моя дочка, і ти підкоряєшся мені. І ти вийдеш заміж саме за того, за кого я скажу”.

“Ні, не вийду!” – крикнула Гвен у відповідь. – “І ви не зробите цього. Батько сказав, що ви не можете мене змусити!”

“Влаштовані союзи все ще є правом батьків у цьому королівстві, і це право короля і королеви. Твій батько може не погоджуватися, але ти знаєш, що він завжди поступається моїй волі”.

Мати подивилася на Гвен.

“Тому, як бачиш, ти зробиш те, що я скажу. Ти вийдеш заміж. Ніщо цього не відверне. Підготуйся”.

“Я цього не зроблю”, – відповіла Гвен. – “Ніколи. І якщо ви знову станете говорити зі мною про це, я більше не стану з вами розмовляти”.

Королева подивилась на неї з холодною і неприємною посмішкою.

“Мене не хвилює те, чи станеш ти зі мною розмовляти чи ні. Я – твоя мати, а не подружка. І я – твоя Королева. Можливо, це наша остання зустріч. Це не має значення. Зрештою, ти зробиш те, що я тобі велю. Я спостерігатиму за тим, як ти житимеш своє життя”.

Королева повернулася до гри.

“Ти вільна”, – сказала вона, махнувши рукою, немов Гвен була однією з її слуг.

Гвен так кипіла від злості, що більше не могла цього винести. Вона зробила три кроки, підійшла до гральної дошки матері і жбурнула її двома руками, розкидаючи фігури зі слонової кістки і розбиваючи великий стіл на шматочки.

Королева підстрибнула від шоку.

“Я вас ненавиджу”, – просичала Гвен.

Після цього вона розвернулася і вискочила з покоїв, відмахуючись від рук слуг, вирішивши піти з власної волі – лише б ніколи знов не бачити обличчя своєї матері.

Розділ двадцять шостий

Тор годинами блукав по лісових стежках, розмірковуючи про свою зустріч з Гвен. Він не міг викинути її з голови. Час, проведений з нею був чарівний, він отримав набагато більше, ніж очікував. Він більше не був стурбований глибиною її почуттів до нього. Це був прекрасний день, звичайно, якщо не враховувати того, що сталось наприкінці їхньої зустрічі.

Біла змія, яку вони зустріли, була поганою прикметою. Їм пощастило, що вона їх не вкусила. Тор подивився на Крона, який йшов поряд, щасливий, як ніколи, і запитав себе – що б сталося, якби той не вбив змію і не врятував їх життя. Чи були б вони вже мертві? Він був безмежно вдячний Крону і знав, що знайшов надійного супутника на все життя.

Тим не менше, це турбувало Тора: змія була надзвичайно рідкісною і навіть не жила в цій частині Королівства. Такий вид жив на півдні, в болотах. Як вона могла потрапити сюди? Чому вона напала на них саме в цей момент? Подія була занадто містичною і Тор був впевнений, що це знак. Як і Гвен, він відчував, що це була погана прикмета, передвісник смерті. Але чиєї?

Тор хотів виштовхнути це зі своєї голови, забути, думати про інші речі, але не міг. Це змушувало його страждати і не давало спокою. Він знав, що має повертатись до казарм, але він був не в змозі. Сьогодні був вихідний день і Тор провів декілька годин, кружляючи лісовими стежками, намагаючись очистити свій розум. Він був упевнений, що змія принесла якесь повідомлення і йому терміново потрібно щось робити.

Найгіршим було їх розставання з Гвен. Коли вони досягли краю лісу, їх доріжки швидко розійшлись. Вони ледве встигли сказати одне одному декілька слів. Тор припустив, що це було через змію, але він не був певний. Вона нічого не сказала про наступну зустріч. Невже, вона вже змінила свою думку про Тора. Може, він зробив щось не так?

Ці думки розривали Тора. Він не знав, що робити з собою і ходив колами протягом декількох годин. Йому потрібно було поговорити з кимось, хто розумів ці речі і допоміг би інтерпретувати ці знаки.

Тор зупинився, як укопаний. Звичайно. Аргон. Він був ідеальною кандидатурою. Він би зміг все пояснити Тору і заспокоїти його.

Тор огледівся. Він стояв на дальньому, північному кінці хребта, і звідси відкривався прекрасний вид на королівське місто. Він стояв біля перехрестя. Тор знав, що Аргон живе один в кам’яному будинку на північній околиці Рівнини Валунів. Він знав, що якщо поверне ліворуч, подалі від міста, ця стежка приведе його куди потрібно. І він пішов.

Це була довга подорож, і було цілком можливо, що Аргона не буде на місці, коли Тор прибуде, але він повинен був спробувати. Він не міг заспокоїтись, поки не отримає відповіді.

Тор поспішав до дому Аргона. Він йшов удвічі швидше, прямуючи до рівнин. Ранок перейшов у день, а хлопець все йшов і йшов. Це був прекрасний літній день, і сонце яскраво освітлювало поля навколо нього. Крон стрибав поруч, іноді зупиняючись, щоб поправити білку, яку він ніс у роті.

Стежка ставала крутіше, задув вітер, зникли кущі. Вони поступилися місцем пустельним ландшафтам зі скель і валунів. Незабаром стежка теж зникла. Ставало все холодніше, потім закінчились і дерева. Тут було моторошно, пейзаж складався лише з каміння, бруду і валунів. Тору здалось, що він йде по спустошеній землі. Стежка повністю зникла, і Тор пішов по гравію та камінню.

Крон, який йшов поряд, почав скиглити. В повітрі висіло гидливе відчуття. І Тор