Читати книгу - "Емісар"

— Говоритимеш по ньому. Номер уже набрано. У тебе буде рівно чотири хвилини.

— Я нічого не розумію… Чому раптом чотири?! — це починало дратувати, хотілося якихось зрозумілих пояснень.

Викладаючи привезені продукти, він пильно подивився на мене і промовив:

— Не нервуйся, усе гаразд. Учора я замовив їй піцу по телефону.

— Навіщо?

— Ну, ти ж не голодуєш. Хлопчик, якій розвозить піцу, отримав у подарунок мобільний телефон з камерою. Повісивши його на груди, він подзвонив їй у двері. А я отримав зображення. Ось.

Увімкнувши ще один телефон, Стенлі тицьнув його мені в руки. Двері на табло відчинилися і я побачив Інгу. Поруч із нею нікого. Обличчя її було схвильованим, а голос здивованим, коли почула, що їй привезли піцу.

— Це від вашого друга, щоб ви не зголодніли.

— А де він сам? — майже викрикнула Інга.

— Він просив, щоб я особисто розклав вам усе це на столі і поклав до холодильника.

Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім — я це бачив — на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?

Ні, це не скидалося на театр. Інга була собою. Хлопець теж поводився природно і у квартирі більше нікого не було — усе це й фіксувала камера. Двері зачинилися і зображення вимкнулося. Перед цим Інга намагалася розпитати його, де я і що це означає, але підліток тільки розводив руками.

Я продивився фрагмент ще кілька разів, отримуючи від Стенлі пояснення. Це було вигадано дотепно.

— Зауваж, — дивлячись в очі, промовив Стенлі, — при бажанні я міг би у коробку з піцою підкласти вибухівку. І тоді залишився б тільки один двійник Емісара. Це повертаючись до твого питання, можна мені вірити чи ні.

Дочекатися години, коли за сотню миль звідси увімкнуть ще один телефон, виявилося важко. Десь далеко, я не знав де, ще одна людина зараз складе два телефони докупи і я телефонуватиму саме туди, на один з них. Другий апарат з’єднається з Інгою. Розмова у такий спосіб відкидала можливість відстеження нас із Стенлі по мережах мобільного зв’язку. А щоб не наражати на небезпеку і ту людину, Стенлі відвів мені лише чотири хвилини. Ще один мобільний телефон був у коробці з піцою, і я сподівався, що Інга його знайшла. Тоді нашої розмови взагалі ніхто не почує.

Добряче холодило під грудьми, коли, глянувши на годинник, я натис кнопку виклику. Там почулися гудки, клацнуло і нарешті вона відповіла.

— Привіт, сонце… — здавалося, я промовляю це чужим голосом, але така форма звертання мала свідчити, що це дійсно я.

— Господи, де ти пропав?! Що це означає?? Я третій день місця собі не знаходжу і не знаю, що робити! — Інга наїхала по повній, але почувши моє мовчання, вчасно виправилася і промовила вже інакшим тоном: — Привіт, любий. Пробач.

Така відповідь також мала означати, що це дійсно вона.

— Як твоє здоров’я? — увесь холонучи, запитав я.

— Здоров’я нормально, — відповіла Інга. Саме ці два слова мали засвідчити, що у неї нічого не сталося і вона у безпеці. — А ти як?

— Так собі. Похвалитися не можу, — у мене відлягло від серця від усвідомлення, що принаймні її не тримають у заручниках.

— Що сталося? — голос її здригнувся.

— Послухай мене, Інго. Я не можу говорити довго. І телефонувати найближчим часом також не зможу. Не перебивай!!! Твої жіночі проблеми дійсно внесли корективи. Ти розумієш мене?

— Так… — тихо і розпачливо промовила вона. Цей не притаманний для неї розпач наче ножем різонув по моєму серцю, яке хоч і було не таким як у всіх, проте добре вміло сприймати і боліти.

— Але тепер уже нічого не вдієш. Будемо викручуватися. Сиди там, живи як живеш. Гроші у тебе є. Чекай.

— Скільки?

— Я не знаю. Повір, не знаю.

— Що сталося? Ти не можеш говорити?

— Можу, але це не телефонна розмова.

— А коли ти з’явишся?

— Не знаю. Тобі потрібно чекати.

— А де…

— Інго! — перебив я. — Усе, що я тобі міг сказати, я вже сказав. Розумієш? Я не винен, що так сталося. Хіба тим, що не наплював тоді на твої капризи. Усе було б інакше, а так…

Вона мовчала. Я глянув на годинник. Здавалося, сказав кілька слів, а час уже закінчувався.

— Інго, у мене немає ані хвилини. Слухай уважно. Я не покинув тебе. Запам’ятай це. Я тебе не покинув! І не зроблю цього. Просто чекай. Ти чуєш мене?

— Чую, — відповіла вона.

— Ти віриш мені?

У трубці було мовчання.

Стенлі потягся пальцем до кнопки, але я перехопив його руку.

— Скажи, Інго! У мене час закінчується! Скажи, мені це потрібно!

— Хочу вірити…

— Бережи себе.

— Удачі тобі.

Друга рука Стенлі перехопила мій зап’ясток і два пальці стиснули якусь точку, що струм пробив аж до ліктя і вона заніміла. Одразу ж вимкнувся телефон.

— Постраждати за чоловічі проблеми ще більш прикро, аніж за жіночі, — безбарвно промовив його голос. Витягши з телефона чіп, він знищив його, а виходячи з кімнати, кинув мені: — Це зараз перейде.

Я лише провів його очима, розминаючи щойно майже зовсім нечутливу руку, у якій поступово починали бігати «мурашки».

* * *

Перехід Гнилого моря мав забрати багато сил. Під палючим сонцем