Читати книгу - "Емісар"

у соленій воді по пояс. Вода, що не охолоджує тіло і не вгамовує спраги… А там, звідки він забрав цю жінку, вода холодна, захищена від сонячного жару зеленим листям, що схиляється над поверхнею. Коли Тубілай побачив уперше цю воду, то, здавалося, вже наперед знав, що вона така. Річка тече, сюркоче…

І він знову стулив повіки. Ільмір, цей пес, що любить гроші, не спатиме. А йому потрібні сили, аби перенести її, котра виросла на берегах цієї тихої річки. Уявилося, як Марія скидає одяг і заходить у воду. Він знав, що не можна так багато думати про невірну. Але ж це не для себе. Тому й дарує сили всемогутній Аллах, щоб виконати місію, покладену на нього повелителем. В останню мить, коли його свідомість прощалася з Всевишнім, дівчина, котра заходила у воду, обернулася. Він не просив цього, але вона обернулася, наче прощаючись. Так, ніби він мав заснути назавжди.

Несамовитий крик Марії розтулив його повіки, і рука його злетіла догори, вихоплюючи вірну зброю, відбиваючи удар, а наступним рухом Тубілай уже зрізав з ніг татарина, який тільки-но встиг підняти шаблю удруге.

Вони накинулися, наче зграя диких псів — боязко і водночас завзято, і закрутилося… А підлий Ільмір, який прокляв тепер усе на світі, ще з двома смикнувся до Марії. Її вже перекидали через сідло, і Тубілай краєм ока побачив, як ще один, у дорожчому вбранні, підхопив повіддя коня і крикнув щось тим, котрі залишалися. Це був наказ привезти його голову.

Вони зупинилися перевести подих. Троє проти одного. Двоє вже корчилися на землі у передсмертних муках, а Тубілай тримав у другій руці шаблю одного з них. Він знав, що сили нерівні і бачив, як вони бояться — чи то бути порубаними несамовитим агою, чи повернутися, не виконавши наказу. Кожен із них намагався зберегти безпечну відстань до грізного ворога, пробуючи підкрастися зі спини, але Тубілай умів триматися обличчям до усіх одразу, хоч скільки б їх було. Ятаган розсік повітря, лякаючи найближчого, щоб одразу вразити іншого, того, який підскочить зі спини. Усе станеться так або схоже. Напевно яничар-ага знав лише одне — останній з ногайців не мусить впасти мертвим одразу, щоб тіло його якийсь час ще могло відчувати муки, а язик говорити.

Грім серед ясного неба

Навряд чи я мав підстави вважати ясним свій небосхил. Та все ж переді мною поступово вимальовувалася хоч якась перспектива. Чотири дні ми зі Стенлі їздили по найближчих містах і у приватних клініках і діагностичних центрах робили обстеження. Замовляв Стенлі, а робили, звісно, мені. УЗО, рентген і різноманітні аналізи. Слухняно віддаючись до рук американських ескулапів, я робив висновки.

І першим з них був той, що Стенлі не тільки не належить до якогось з ворогуючих таборів, з якими я мав справу, а й не знає про мої стосунки з першими, яких я остаточно вважав росіянами. Адже як одні, так і інші вже знали про особливості мого організму і, схоже, вважали придатним. Стенлі ж прокручував усе по-новому. Відповідало намальованій ним картині й те, з якою обережністю це робилося. Він не замовив комплексу необхідних обстежень в одній клініці, щоб не скласти картини для тих, хто, можливо, вже чатує, запустивши могутні щупальці у сітку медичних закладів. А проведення УЗО та рентгену взагалі залишив наостанок, адже ці обстеження виявляли основні спільні ознаки з Емісаром.

Ясним як божий день у світлі цього було одне: Стенлі готував з мене двійника цього загадкового Емісара. Отже, невдовзі мені доведеться протягти руки за такими грошима, що важко уявити. І тоді знадобляться усі мої таланти, аби зорієнтуватися у ситуації миттєво і діяти правильно. От тільки чи буде така нагода взагалі? Що як вона ще існує зараз, коли його немає вдома і я можу чкурнути на свій страх і ризик? Що як зараз і є оті останні дні, коли можна використати цей шанс?

Та вести мову про те, щоб наважитись чи ні, заважала одна деталь. Це була Інга. Тоді вже на ній потрібно ставити хрест. Якщо навіть є така можливість втекти від Стенлі, то він вже точно знатиме, де мене потім шукати — біля неї. Біля жінки, за якою швидше за все і так уже чатують. І можливо, не лише росіяни. Навіть сам Стенлі, який за моїми переконаннями все-таки мусив мати якусь агентуру, міг прикластися до цього. Тоді шансів жодних. Однаково мені не вихопити її з-під носа в усіх. Та й не вірив я, що цей старий отак просто залишає мене самого.

Та навіть раптову зміну ситуації, яка примусила у цьому переконатися, я не вважав громом серед ясного неба. Тому, що сталося за хвилину, завжди було місце у моїх розрахунках.

Телефон засигналив — Стенлі. Старий говорив більш ніж лаконічно, попереджаючи, що ті, хто зараз увійдуть, — його люди і я маю слухатися їх до його наступних розпоряджень. Так і сталося. Вони відчинили своїм ключем і кинулися перетирати геть усе у маленькій квартирі, знищуючи відбитки пальців. Їх було четверо, і я сумирно сидів на стільчику посеред кімнати, не заважаючи їм. Старший з них, Айвен, був малослівним і вправно керував процесом. Упоралися вони швидко, спорснули стіни й предмети з якихось балончиків і, загрузившись у бус, ми поїхали. Я не питав нічого, розуміючи, що на якусь інформацію від цих людей розраховувати годі. Їхали ми більш ніж півдня і дорогою Айвен лише раз узяв телефон. Схоже, телефонував Стенлі. Він і забрав мене у них на якомусь відрізку дороги.

— Непередбачені обставини, — коротко пояснив він. — Нашими обстеженнями почали цікавитися. Довелося перестрахуватися і зникнути. Загалом усе гаразд.

Хтозна чи було правдою сказане, та одне не викликало сумніву — обставини дійсно складалися непередбачувано, і нас могли вирахувати. А за годину ми заїхали до міста, і після кружляння вулицями Стенлі зупинив машину біля занедбаного невеличкого котеджу. Ми увійшли й одразу ж Стенлі почав збиратися. Він мав ще деякі справи.

— Тут цілком безпечно, — сказав він. — Про цей будинок не знають навіть мої люди.

«Ще зовсім недавно у вас взагалі