Читати книгу - "Останнє літо"

карту для повідомлення, і, взявши купку книжок, сам одніс її на підвіконня. Синцов поставив графин на тумбочку біля ліжка й заходився знімати зі столу плюшеву скатертину. Серпілін, повернувшись до столу, зробив такий жест, ніби хотів йому допомогти, але Синцов сам швидко впорався зі скатертю, згорнув її й повісив на стілець. Те, що збоку здавалося трудним з його покаліченою рукою, насправді не так уже було й трудно для нього, а трудними були саме такі дрібниці, про які ніхто й не думав, — наприклад, застебнути два гудзики на правому обшлазі гімнастерки…

Розклавши карту, Синцов почав доповідати обстановку, роблячи олівцем лише легенькі позначки, які потім можна буде стерти гумкою. Щоб доповідати по чистій карті, де не було позначено ні нашого переднього краю, ні переднього краю противника, ні перших, ні других ешелонів, ні командних пунктів, ні тилів, ні вогневих позицій, треба було напружували пам’ять. Синцову хотілось бути на висоті й не допустити жодної неточності, хоч він розумів, що головне для Серпіліна зараз не самі контури вогневих позицій чи прапорці командних пунктів, зовсім інше — те, що поступово виростало перед ним за всіма цими подробицями. Головне для Серпіліна полягало в тому, що, судячи з вузької смуги, нарізаної для його армії, при якій на передньому краї стояли лише дві дивізії, а чотири лишалися вглибині, можна було передбачати, що саме тут, у смузі його армії, і мають намір завдавати головного фронтового удару. Якби його армію поставили на допоміжний напрям, то навряд чи відвели б їй таку вузьку смугу і так глибоко ешелонували її дивізії.

Перевівши подих і цього разу зовсім не торкаючись карти, Синцов гострим кінчиком олівця обвів над нею в повітрі, приблизно за тридцять кілометрів від лінії фронту, коло, яке захопило лісовий масив і кілька населених пунктів:

— Генерал Бойко наказав доповісти вам, що сюди, в нашу смугу, починає прибувати стрілецький корпус, котрий намічено передати до складу нашої армії.

— З цього й починав би! Який корпус? Хто командир? — весело спитав Серпілін.

По його обличчю було видно, як віл зрадів — згадці про цей корпус: коли дають ще один корпус, значить, армія справді завдаватиме головного удару.

— Не знаю, товаришу командуючий.

— І за це спасибі, — так само весело сказав Серпілін. — Карту склади й лиши мені.

Синцов склав карту і витяг з сумки польову книжку.

— Прошу розписатись, товаришу командуючий.

Серпілін розписався, кинув на стіл олівця й заходив по кімнаті, наче не знав, що йому тепер робити і з самим собою, і з Синцовим, що стояв перед ним.

— Снідав? Тільки не бреши!

І, почувши, що він ще не снідав, сказав, що чогось особливого не обіцяє, а сиром або манною кашею нагодує.

А всі інші питання — потім, на ситий шлунок.

— Ходімо, ось тільки рушника візьму, бо в мене зразу ж після сніданку процедура, а ти почекаєш у парку, зберешся з думками; запитань буде багато!

Він узяв зі спинки ліжка рушника і, перекинувши через плече, спитав:

— А інші, попутні доручення в тебе є в Москві? Не може бути, щоб не дали! Не така людина генерал Бойко…

Синцов не встиг відповісти. Відчинилися двері, і до кімнати ввійшла висока жінка в білому халаті — напевне, лікар — і строго, як начальник підлеглого, спитала Серпіліна.

— Чому ви досі не поснідали? Я вас шукала скрізь.

Головний терапевт приїхав… Уже умовилася з ним, що ви зразу ж прийдете, а вас ніде нема…

Вона тільки тепер помітила Синцова, що стояв у іншому кутку кімнати, й незадоволено позирнула на нього.

— Не бачила, що у вас гості.

— Це мій офіцер. Привіз листи й доповів обстановку. А крім усього іншого, товариш по зброї, з оточення з ним виходив… Познайомтесь.

Серпілін почав якось непевно, це навіть було не схоже на нього, він ніби ніяковів перед цією жінкою. Але останні слова сказав посміхаючись і навіть узяв Синцова за плече й підштовхнув до неї.

— А я лікар вашого командуючого, — сказала жінка. — Розумію, що прийшла невчасно, але це конче потрібно!.. Зараз найважливіше для вас — головний терапевт.

Вона сказала це вже не Синцову, а Серпіліну, першою виходячи з кімнати. Так і йшла потім алеєю попереду їх, іноді оберталась, підганяла, щоб ішли швидше.

Ідучи позаду, Синцов помітив те, чого не можна було не помітити, дивлячись їй у спину: що стан у неї — кращого не буває, і коли йде попереду, то їй можна дати двадцять років. «Хоч насправді, мабуть, старша за мене, — подумав Синцов, згадавши вродливе, але не таке вже й молоде обличчя жінки. — Років тридцять п’ять, не менше…»

Серпілін перші сто кроків ішов мовчки, а потім, скоса глянувши на Синцова, що, як і належить, трохи відстав од начальства, запросив його цим поглядом іти поруч з ним і сказав:

— Повернімось до розмови. Як з дорученнями: є чи нема?

Синцов відповів, що доручення є: наказано зайти в топографічне управління Генштабу й одержати там нові аркуші карт.

— Які аркуші?

Синцов назвав літери аркушів, які він мав одержати, і Серпілін усміхнувся: все одне до одного — аркуші карт, які мав одержати Синцов, теж говорили про майбутній наступ.

— Якщо маєш доручення, — мовчки ступивши кілька кроків, сказав Серпілін, — зробимо так: зараз їдь у своїх справах, а завтра о дев’ятій прибудеш сюди по відповідь на листи, вже готовий у дорогу… Як гадаєте, Ольго Іванівно, на скільки мене зараз головний терапевт затримає?

— Не можу вам цього доповісти, Федоре Федоровичу, — обернувшись, але не вповільнюючи ходи, відповіла жінка. — Гадаю, що вам для головного терапевта часу шкодувати не треба. Скільки протримає — стільки й протримає, аби вам на користь.

Сказала й пішла далі.

— Товаришу командуючий, дозвольте звернутися в особистій справі, — попросив Синцов, зміркувавши, що йти до головного корпусу лишається всього