Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

коментарів — Лебідь, Рак, Цап-Цапенко, Гальопа.

Часто, коли викладач робить перекличку, буває так. Заглядає він у журнал і читає:

— Лебідь?

— Я.

— Рак?

— Я.

— Невже буде Щука? — дивується викладач.

— Ні,— кричимо хором. — Щуки не буде, буде Цап…

Справді, через кілька прізвищ він читає:

— Цап-Цапенко…

І про Гальопу зрештою треба ясніше сказати. Сашко Гальопа — весь у пошуках: свого творчого обличчя, стилю, надто — псевдоніма. Шукаючи оригінальний псевдонім, він підписував свої замітки то Олексою (на зразок Олекси Стороженка та Олекси Десняка), то Олесем (на зразок Олеся Гончара), то Олелем, Олельком — це вже власна його фантазія… Ці пошуки довели до того, що одного разу Михась Бриль сказав:

— Що ти мелеш: Олесь, Олель, Олелько… Писав би рже — Омелько… Саме по тобі.

Чи ввійде він в історію журналістики з яким-небудь псевдонімом, а в нашій пам’яті, певно, залишиться як Омелько Гальопа.

Зараз ми не хочемо заглядати в імлу невідомого завтра. Яке воно буде? Сповнене штормів і незгод, горобиних ночей чи ясне й спокійне, мов ранкове море?.. Інші проблеми стоять перед нами. Лесь Лебідь, наприклад, зажурено потирає чоло:

— Де б його позичити троячку? Сім’я — треба харчувати…

Перша фраза, яку я почув з вуст Миколи Охмарбая:

— Кумису б оце!..

А коли декан поздоровив нас з початком навчального семестру і побажав успіхів, хтось кинув:

— То, мо’, відмінимо лекції’?

Практика породила нові теми для розмов. Особливо популярний випадок, що трапився в Одесі з Віленом Кобзарем.

Вілен — інтелектуал. Це всім відомо. Знає добре історію, літературу, мистецтво… У його не такій вже й великій голові, мов книжки на бібліотечних полицях, в повній послідовності відкладені здобуті знання про Магдебурзьке право і шведські сірники, тірольську музику і опішнянські сливи, чехословацьке скло і філософію Ма-хатма Ганді… Він може увернути при розмові термін, про значення якого його співбесідник навіть приблизного поняття не має. І робить це не хизуючись — делікатно, природно. Не так, як Белла Багрич або Ляля Сімороз: «Ів Монтан!..» — «Софі Лорен!..» — «Бріжіт Бардо!» — «Ох, ах!..»

Далі «ох» і «ах» діло в них не просувається.

Вілен зачеплену тему пояснює грунтовно, по-науковому скрупульозно. До того ж має манеру говорити неквапливо, спокійно, зважуючи кожне слово. А ще сам Вілен вельми примітний зовнішньо: худий, аскетичний, з яструбиним, кавказького типу носом, смолисточубий, чорноокий, як маг… І враження справляє воістину магічне: мимоволі проймаєшся до нього поштивістю. Виховувався Вілен у сім’ї директора обласного театру, змалку спілкувався з культурними, освіченими людьми, багато читав.

Я не раз щиро заздрив Віленові, його делікатності, Інтелігентності.

Так ось: пішов Вілен в Одесі на танці.

Був чудовий вечір. А ще чудовіша дівчина стояла під каштаном, у світлі неонових вогнів. «Волосся — як в Ізольди, — відзначив він, — погляд — дитяча цнота, постать — Мавки».

«Це вона, моя мрія», — благоговійно подумав Вілен.

Почалися танці. Обережно й ніжно повів її в коло.

(«А ви прекрасна», — озвавсь несміливо, дивлячись у її невинні й чисті очі.

«Так?»

«Я б хотів, як цар, володіти вашою світлою короною», — Вілен любив висловлюватись пишно, піднесено.

«То в чому ж річ? — спокійно відповіла «біловолоса Ізольда»: — П’ять папірців, і корона всю ніч — ваша…»

У нього одібрало мову. Та він оволодів собою і тремтливим голосом сказав:

«Усі алмази моєї душі…»

«Алмази прибережіть для себе, юначе, і не заважайте іншим заробляти золото», — «Ізольда» прямо посеред майданчика так штовхнула Білена в кволі груди, що йому аж дух сперло.)

…Я запитав Вілена:

— Було таке?

Подумавши, Вілен зітхнув:

— Я не знаю життя, старик. Не знаю. Я виріс в тепличних умовах. Щасливі ви, хлопці, котрі вийшли з сіл, робітничих селищ. Після танців я мало не збожеволів. Я ж дивився на неї, як на святиню. І раптом…

Парадокс: я заздрив Білену, а він заздрить мені, нам, селюкам.

Тільки переступив поріг гуртожитку на вулицю — назустріч Оля. Вона лише сьогодні приїхала.

— Привезла яблуко? — запитав я її замість привітання.

— Слово леді…

— Яке яблуко, яке яблуко? — почали допитуватись хлопці.

— З райського дерева, — сказала Оля.

— Ой, дивись, Олю, не спокуси Юрія!

— Я ж не Єва.

— Всі ви, дівчата й жінки, від неї…

Оля квапилась. І мені здалося, що вона в чомусь хитрує.

Одержав гонорар за нарис у журналі. Сто карбованців! Це три стипендії. Стільки грошей я ще ніколи не мав.

Купив Олі коробку найдорожчих цукерок, запросив у театр.

Ішли центральною вулицею. Потік машин, потік людей. Здається, разом з ними рухаються і дерева, магазини, кіоски. Кругом вогні, вогні… І вони ніби пливуть… А під ними пропливають пари. Я теж спробував торкнутися Олиного плеча. Вона м’яко відсторонилася.

— Я нудна людина, Юрію, — пояснила згодом своє небажання бути схожою на ті пари, що в обнімку тінями снували тротуарами. — Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.

— Як мені знайти шлях до твого серця? — продовжив я награно цю розмову.

— Навіщо?

— Аби розтопити кригу. Кажуть, у Австрії є школа