Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

залицяльників. І практика в них буває. Поступити б туди!

Жартував, а в свідомості, наче підстрелений птах, тріпотіла думка:

«У неї є він».

Ще з’їхалися не всі. Лише вчора прибула Варя: змарніла, втомлена.

— Що з тобою? — поцікавився я.

— Хворіла.

Хворіла… А ще більше, мабуть, побивалася за Віталієм.

Досі нема Миколи Слободяна і Грицька Розбишаки. Після практики вони подорожували по Україні, потім збиралися відвідати «з дружнім візитом» Кавказ. Вілен Кобзар бачив їх в одеському аеропорту: хлопці вантажили чемодани на літак, що мав летіти на Єреван.

Небо синє й високе, як у віршах, хмари білі, наче ви прані простирадла. Сонце вщерть заливало Славгород дарувало осіннє літепло.

Повертався з редакції обласної газети вулицею Героїв Революції, милувався красою… Золотилися вікна рожевіли стіни будинків. Крон каштанів уже торкнувся багрянець, наче їх присмалила пожежа. У густій траві жужмилося пожовкле листя…

Згадував учорашній вечір зустрічі з молодими композиторами. Оля обіцяла, що теж прийде. Беріг місце, але… Не прийшла.

Після вечора відразу ж заспішив до гуртожитку, хотів дізнатися в дівчат, що з Олею, чому вона не була на зустрічі.

На площадці п’ятого поверху курили Бриль, Цап-Цапенко, Бабашкін. Бриль наче зрозумів, що мене цікавить, кинув рукою, мовляв, там, у коридорі. У коридорі на пожежному ящику, по-домашньому, в халаті, сиділа Оля, розмовляючи з якимось прилизаним типом в окулярах і білому плащі.

«Він?»

Кивком голови привітався з Олею і зніяковів.

Згадуючи зараз вчорашнє і дивлячись на осінні пейзажі, я ніби жадав розвіяти ту ніяковість, ту прикрість що пережив. А в голові знову й знову шугало:

«Він?»

Рецензія на мій нарис.

І яка!

Пише колишня вчителька, мати теперішнього секретаря райкому комсомолу.

«Доброго дня, товаришу Білокрил, колишній наш учень і сучасний журналіст. — Слово «журналіст» жирно підкреслене. — Те, що Ви, товаришу Білокрил, журналіст — це вже стало відомо, бо я прочитала Ваш, з дозволу сказати, нарис, де Ви розкритикували секретаря райкому. Ви пишете: «Жаль хлопця, — подумав секретар, його товариш по чарці…» Про те, що діялось насправді на засіданні, записано чорним по білому в протоколі. Це буде встановлено перевіркою. Це документальна справа, а не мрії Наді, тобто Софії, як Ви пишете. Ну а щодо чарки — то Ви вдалися до справжнісінького наклепу. Мій син — секретар райкому. Як на нього тепер дивитимуться юнаки і дівчата? Як на п’яничку, на бюрократа?..

За це відповісте, відповісте перед правим судом.

Да, товаришу Білокрил, ми Вам допомогли вийти р люди, та справжньою людиною не зробили. Не виховали основного — чесності, справедливості. У Вас їх нема.

Я ніколи не забуду, як ми сиділи з Вашим батьком на випускному вечорі і він казав: «Розумію — ви синові зробили багато, за це спасибі, я просив його: будь вдячний учителям, які зробили тобі стільки добра!» Це слова Вашого батька. І я їх не забула. А Ви, товаришу Білокрил, забули.

Отак!

Ще одна порада Вам: пишіть нариси справедливі і художньо оформлені. А то бачите — написали неправду. Це ми доведемо і на Ваш нарис напишемо інший «нарис».

Поки що не прощаємося.

Учіться жити і думати своєю головою, а не тим, що Вам можуть розказати дівчата, та ще дівчатка непевної поведінки». Це вже натяк на Надю Панченко, яка завагітніла від Василя Закревського і народила дитину до шлюбу. Про цю історію, яка прошуміла на весь мій рідний Яромирський район, я написав нарис. Його похвалили в редакції, надрукували. Були хороші відгуки і читачів.

І раптом — критика!

Що й казати: вік живи — вік учись. Ось до чого може привести необережне слово, необдумано висловлена фраза. Абзацові про сцену в райкомі комсомолу я не надавав особливого значення. Я, власне, його вигадав для художньої правди. А він, виявляється, прикро когось вразив.

Неприємно на душі, гидко й кисло.

І вже, мабуть, нічого не можна поправити. Слово — не горобець, надто надруковане, тиражне…

Уранці сьогодні прокинувся, глянув у вікно — вже осінь надворі. Біля будинку клен жовтіє, як воскова свічка, вгорі — небо у сивих вовняних ковдрах.

Осінь веде по Славгороду за руку негоду, зриває листя з дерев, мрячить дощик.

Перехожі кутаються в плащі, піднімають над головами кружала парасольок.

— Люди добрі, чи не пустите погрітися? — постукав я до Олі в кімнату.

— Заходь — будеш гостем.

На ліжку в неї лежав розгорнутий фотоальбом.

— Хочеш побачити мого фраєра? — лукаво повела очима. Очі заіскрились-заіскрились…

— Гадаєш, мені буде дуже приємно?

— Отже — не хочеш?

— Ні.

А сам думав: хто він, що він? І з якою метою вона завела мову про «фраєра»: щоб я наполегливіше добивався її взаємності чи облишив будь-які наміри? Хіба розгадаєш. Чи, може, вона нічого не мала на увазі — просто так, несамохіть вийшло все?

Ні, тут щось є.

Як бути? Нічого не ясно.

А хлопці ж мені трохи заздрять.

Цап-Цапенко сказав, що вони тільки язиками плескали та вухами ляпали, дивлячись на Олю — милу, симпатичну Олю, а я одразу закрутив роман.

Роман…

А того хлопці не знають, що я жодного разу її ще не поцілував.

Приїхали нарешті Грицько Розбишака і Микола Слободян — засмаглі, схудлі.