Читати книгу - "Гіркий сміх"

що висіло на стіні, й причесався.

— А ви вже знаєте, хто то був? — запитав він. — Тобто в автобусі?

— Ні, ще не знаємо, — відповів Ренн.

Б'єрк почав одягатися.

— Треба причепуритись, — мовив він. — Дівчина чекає.

Ренн підвівся, взяв коробку й рушив до дверей.

— Отже, ви не уявляєте, де він перебував після восьмого жовтня? — ще раз запитав він.

— Ні, я ж сказав. — Б'єрк витяг з шухляди чисту сорочку і розірвав упаковку пральні. — Знаю тільки одне.

— Що?

— Останніми тижнями перед тим, як він перебрався від мене, Ніссе був дуже неспокійний. Ніби якийсь зацькований.

— А ви не знаєте чому?

— Не знаю.

Вернувшись до своєї порожньої квартири, Ренн подався до кухні й висипав на стіл те, що було в паперовій коробці. Тоді почав обережно, одну по одній, збирати речі, пильно оглядаючи їх і знов укидаючи в коробку.

Ряба зношена кепка, пара кальсонів, що свого часу були білі, зім'ята Краватка в червону й зелену смужку, плетений пасок з мідяною пряжкою, люлька з обгризеним цибухом, шкіряна рукавиця на хутрі, пара жовтих нейлонових шкарпеток, дві брудні хусточки і зіжмакана блакитна поплінова сорочка.

Ренн уже хотів вкинути сорочку зверху в коробку, на купу речей, коли помітив, що з кишені на грудях виглядає якийсь папірець. Він відклав сорочку й витяг папірця. Це виявився рахунок з ресторану «Стріла» на сімдесят вісім крон і двадцять п'ять єре, датований сімнадцятим жовтня, з вибитими на машинці цифрами: одна — плата за їжу, шість — за горілку і три — за воду.

Ренн перевернув рахунок. З другого боку хтось кульковою ручкою написав:

8/Х бф 3000

Морф 500 борг га 100 борг мб 50

Др П 650

----

1300 решта 1700

Реннові здалося, що він пізнає Єрансонову руку — він бачив зразок його письма в Білявої Малін. Цю нотатку він собі витлумачив так: восьмого жовтня, того. дня, коли Єрансон вибрався від Сюне Б'єрка, він, мабуть, отримав звідкись три тисячі крон, може, від особи з ініціалами Б. Ф. Із цих грошей він на п'ятсот крон купив морфію, сплатив сто п'ятдесят крон боргу і шістсот п'ятдесят дав якомусь докторові П. за наркотики абощо. Йому залишилося тисяча сімсот крон. А коли трохи більше як через місяць його знайшли мертвого в автобусі, він мав у кишені понад тисячу вісімсот крон. Отже, після восьмого жовтня він отримував ще якісь гроші. Чи вони теж походять із того самого джерела, від якогось бф чи Б. Ф.? Хоч це не обов'язково ініціали якоїсь особи. З таким самим успіхом це можуть бути початкові літери якихось інших слів.

Може, це рахунок у банку? Ні, не схоже, щоб такі, як Єрансон, тримали гроші в банку. Все ж таки найвірогідніше, що це якась людина. Ренн заглянув у свої записи, але жоден з тих, з ким він розмовляв чи кого згадувано у зв'язку з Єрансоном, не мав таких ініціалів.

Ренн виніс коробку й рахунок до передпокою. Папірець він сховав у портфель, а коробку поклав на столик. Тоді ліг і почав розмірковувати, де Єрансон брав гроші.

XXVII

Ранок у четвер двадцять першого грудня був не дуже приємний для поліції. Напередодні ввечері ціла армія поліцейських у мундирах і цивільному вбранні посеред міста в розпалі святкової істерії затіяла скандальну безладну бійку з робітниками та інтелектуалами, які вийшли з Народного дому після мітингу на підтримку Національного фронту визволення Південного В'єтнаму.

Думки про те, що ж там, власне, сталося, різко поділились, та інакше й не могло бути, але того сумного, холодного ранку важко було знайти усміхненого поліцейського.

Тільки Монсонові ця подія дала якусь втіху. Він необачно сказав, що не має роботи, і його» відразу послали туди підтримувати лад. Спершу він ховався в затінку церкви Адольфа Фредріка на Свеявеген, сподіваючись, що, можливо, колотнеча аж туди не докотиться. Проте поліція наступала з усіх боків, безладно, непродумано, і демонстранти, яким треба було десь «дітися, почали наближатись до Монсона. Він швидко відступив уздовж Свеявеген і зайшов до невеличкого ресторану, щоб нагрітися і щось перекусити. Виходячи звідти, він узяв зі столика зубочистку. Вона була загорнена в папірець і мала смак м'яти.

Мабуть, він єдиний з усього корпусу поліції був радий того похмурого ранку. Бо вже встиг зателефонувати до завідувача складу ресторану і дістав адресу постачальника тих зубочисток.

Ейнар Ренн не був радий. Він стояв на вітряній Рінгвеген і дивився на яму в землі, напнутий шмат брезенту й дорожні бар'єри, розставлені навколо. В ямі не було живої душі, чого не можна було сказати про машину, що стояла метрів за п'ятнадцять від того місця. Ренн знав чотирьох чоловіків, що сиділи там з термосами, тому сказав:

— Привіт, хлопці.

— Привіт, і зачиняй за собою двері. Та якщо це ти вчора на Брангусгатан тріснув мого хлопця кийком по голові, то йди до бісової матері.

— Ні, не я, — відповів Ренн. — Я сидів удома й дивився телевізор. Моя дружина поїхала в Норланд.

— Тоді сідай. Хочеш кави?

— Та випив би.

За хвилину його спитали:

— Ти прийшов у якійсь справі?

— Так. Той Шверін народився в Америці. Це часом не було помітно з його мови?

— Ще б пак! Він затинався, як Аніта Екберг, а коли був п'яний, то розмовляв по-англійському.

— Коли був п'яний?

— Так. Або коли сердився. Чи думав про щось інше. Ренн вернувся п'ятдесят четвертим автобусом на Кунгсгатан. То був червоний двоповерховий автобус марки «Лейленд Атлантін» з пофарбованим у кремовий колір другим