Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

своє ім’я. Не буде писати повністю Тітрадо, а залишить короткий варіант — Тіт. Завтра ж чкурне на хвильку до кнайпи, може, вдасться виманити у когось слоїк синьої фарби. І тоді вже поруч з плавучою медузою Сітархурта гойдатиметься делікатне, але таке швидкохідне суденце «Тіт».

Ероут винайняв кімнату на другому поверсі хатини, в якій мешкала родина Тітрадо, якщо можна так назвати плетінку, що спирається на палі. Довелося забути про любов до комфорту, — з вікна комірчини проглядалась уся базарна площа, і, якщо дивитися у бінокль, то без клопотів можна якнайкраще розледіти що треба. Зараз це було найголовніше і найцінніше надбання для голландського бізнесмена Теодора Ероута.

Кімнатина наскрізь продувалася вітром — обставина досить немаловажна у вологому душному кліматі. Стеля настелена тільки над кухнею, де постійно горіло вогнище, а над спальнями та в інших кімнатах виднілися ребра даху. Під підлогою, між палями, влаштовано стійло для худоби.

Тут мешкала старша сестра Тіта з чоловіком та двома дорослими синами. У них були такі довгі імена, котрі годі запам’ятати. Ероут кинув оком на старшого сина. В його очах за пеленою байдужості і безсилля перед злиднями раз по раз блимав каганець бажання за будь-яку ціну видертися з бідноти. Від того, очевидно, й мав дикий, майже звіриний погляд. Ероут про всяк випадок запам’ятав скорочену назву його імені — Сем.

Хлопець постійно нервував, уривками м’яв цигарку, котру один-єдиний раз запропонував йому Ероут, і вона липла між заскорузлими пальцями, покритими темною лускою засохлого соку гевеї.

Усі троє цілими днями пропадали на каучукових плантаціях, куди добиралися стареньким джипом, мабуть, реквізованим ще з часів голландської інтервенції.

Вдома залишалася одна жінка. Вона саме горбатіла над цементним чаном, в якому мила тарілки і складала їх у шафу з металічною сіткою замість скла. Шафа стояла ніжками в глиняних глибоких блюдцях, наповнених водою. Так тут рятувалися від мурашок, термітів і тарганів. Інших меблів, крім дощатого столу з п’ятьма кругловерхими табуретками, в кімнаті не було.

Під столом розгулював півень, ступав повагом і кожного разу, як жінка намагалася вигнати його з кімнати і кричала по-дитячому тоненьким голоском к-и-иш, він завмирав на мить і косо дивився на неї. Потім опускав барвисту голову і продовжував вишукувати на підлозі рисинки та кришки. А жінка знову якийсь час не звертала на нього уваги, — роботи й без того мала досить.

З одної клоаки на Суматрі потрапив у другу, — ремствував Ероут задля виправдання непереборного бажання пропустити добру порцію віскі. Він розпакував валізу, в основному напхану усіляким пійлом, — склянка-друга допоможе знести і витерпіти побутовий примітивізм первісної людини. А йому є заради чого терпіти!

Тихо, ша!

Розрахунок мав простий. Тед пам’ятав з вигляду обслугу Ель Даві і навіть бачив, хто їздить за продуктами. Якщо вчасно подати сигнал Тітові, то він приведе з базару до кімнати кого слід.

— За успіх! — підняв склянку Ероут. Тепер він не упустить свого шансу, — обов’язково вцілить у десятку. Хай там що, а мусить компенсувати брак батьківського таланту стратега, котрий не своїми руками, а смикаючи за яйця Доулда, без зайвої метушні закручував такими справами, що ой-йо-йой. Порівняно з тим, що сталося поблизу Женеви, його справа з українкою видається забавкою.

Ероут вмостився на ліжку, хоча решта спала на циновках. Пружини жалібно заскавуліли, чим сполохали принишкле птаство, що обліпило підвіконня по той бік жалюзі і ховалося від дощу, котрий от-от мав розпустити свої довгі водянисті коси.

Дощ почався нишком: по даху шалено забарабанило, наче до кімнати вдерлося з десяток копів. Ероут встав, хлюпнув собі ще півсклянки нерозбавленого віскі, прополоскав горло і знову надривно заскрипів пружинами.

… Коли прокинувся, в очі різало сонце. Нічого доброго для нього це не значило, бо ніхто на базарі не збирався стирчати під палаючими променями, — торгівля завжди швидко завершувалась.

Ероут схопився з ліжка, наскільки хутко дозволяла його дебелість, і кинувся до вікна.

— Тіте! — загорлав. — Де ти'в біса волочишся?

Тіт з’явився відразу, на ходу облизуючи рота від залишків тамариндової пасти.

— Стань тут і чекай! — наказав Ероут. — Я тобі покажу, до кого підійти.

Фортуна не відверталася від Ероута, — моторний катер Даві вгледів відразу. Значить, десь по базару ще вештається хтось з кухні. Бінокль поволі посував по лотках та візках, з яких за горами фруктів та овочів ледве випиналися голови і торговців, і покупців. Стару арабку з кухні Даві довго шукати не довелося, — вона закуповувала біля візка ярину, збирала яскраві пучки салату і складала у кошик, який тримав у руках похнюплений слуга. Це ж і його бачив Ероут на Флор, він був на побігеньках у старої арабки. Великі, чорні очі дивилися з-під лоба і цілком ясно давали знати, що служка ледь-ледь утримує покору старій кухарці.

— Це те, що треба! — клацнув пучками пальців Ероут. — На, Тіте, поглянь в бінокль на те старе опудало. Бачиш біля неї телепня з кошиком? Нехай він зараз же прийде до мене! А ти замороч голову тій відьмі. Давай, я чекаю.

Не більш, як за чверть години, Ероут почув легке шкрябання у двері.

— Прош-ш-ш-у, заходьте! — намалював на обличчі люб’язність.

Високому арабу довелося добре зігнутися, аби не вдаритися головою об одвірок.

— Пане Ероут… — пробелькотів служка, побачивши колишнього гостя Флор.

— Так, друже, це я. Прошу, сідай. Вибачай, забув твоє ім’я…

— Хаббід, — услужливо підхопив служка.

— Хаббіде, це просто чудово, що я випадково побачив тебе. Прохання моє дріб’язкове, але…

Тед видобув з кишені добротний гаманець, клацнув застібкою, випускаючи тугу пружність вмістимого, вивудив хрустку банкноту і поклав перед служкою. Кожен м’яз напружився на тілі араба, великі карі очі закліпали, наче Хаббід і справді збирався заплакати. Очевидно, йому ніколи в житті не доводилося бачити таку грошву.

Збагнувши реакцію, Ероут повагом знову хруснув грошима