Читати книгу - "Варан"

не знайдеться й кузьки – а тут цілі хмари…

Тюфа притискалась, насідаючи всією своєю вагою, спихала вбік, збивала з напряму. Тюфі було страшно.

– Припини, – піднявшись навшпиньки, він чухав їй поміж вухами, – це всього лише дохла земля, вона не кусається. А в нас із тобою справи, ми шукаємо декого, і знайдемо, навіть якщо для цього доведеться допитати Шуу на морському дні… Та не штовхайся ти, жирна тварюко!

Комах над квітами побільшало. Крізь стогін вітру продиралося дзижчання, нудне й липке, як усе тут: земля, і квіти, і острівці чагарнику. Варан наддавав і наддавав ходи; ближче до вершини горба плями мертвої землі злились, утворивши єдиний простір, на якому вже не було живої травинки.

Вона дивиться вслід, подумав Варан, але не став озиратись. «Я так хочу, щоб ти скоріше пішов… І так боюся прокинутись і побачити, що тебе більше нема». Він зробив, як вона боялась, – пішов удосвіта, нікого не розбудивши…

Думки про чорноволосу жінку несподівано допомогли йому – в усякому разі, клубок нудоти вже не мучив так настирливо. Підбадьорюючи Тюфу, він вийшов на вершину пагорба й побачив кам’яні руїни.

Той, хто колись зводив цю твердиню, справді мав уявлення про замки. Певно, бував на узбережжі й бачив тамтешніх велетнів; інша річ, що в безлюднім степу нема від кого й для чого оборонятись, тому зовнішня стіна була ледве означена і правила радше за прикрасу. А от на дві внутрішні вежі будівники пустили не знати скільки каменю; Варан роззирнувся. Довга яруга трохи північніше від замку була, скоріше за все, каменярнею.

Одна вежа завалилася зовсім і розтрощила стіну. Друга трималась «на одній цеглині». Варан не зостався б ночувати в такій споруді. Одного маленького поштовху буде досить, щоб чиїсь стародавні гордощі перетворились на купу каміння… А якщо господар не ладнає зі степом…

Варан оступився: ну звісно. Степ тут мертвий… Хазяїн замку здобув перемогу на тисячі кроків навкруги… і мріє про нові перемоги. Багато важить, хто завдав першого вдару: чи степ, зруйнувавши затяжкий для нього замок? Чи маг, спустивши перше «намисто» коло власного помешкання?

Дивитись на руйновище в оточенні мертвих дерев було неприємно. Варан поглянув на небо і знов згадав чорноволосу жінку.

Якось вони розмовляли про магів. Вона сказала: «Я не розумію, чому найрідкісніший дар, такий щасливий, жаданий дар дається негідникам… Знаєш, – призналась вона, – коли я була дівчинкою, я хотіла бути магом… я ховалась у гаї і щосили намагалась сотворити чудо. Запалити поглядом вогник… або затримати в повітрі підкинутий капелюх. Я не гралася в ляльок, не бігала з дівчатами купатись, я сиділа й пробувала – адже батько казав, що труд здатен подолати все… А труд не здолав. Не можна, якщо не вродився магом. Я вивчилася деяких штук і потім не раз морочила брата і його друзів… Навіщо маги, якщо вони не добрі?»

– Не знаю, – уголос сказав Варан, і Тюфа нервово позіхнула. – Зараз ми спробуємо спитати…

У віконці на самому вершечку вцілілої вежі мигнув вогонь. Варан, примружившись, завважив довгу й м’яку, як шарф, стрічку полум’я, що летіла від вежі йому в обличчя. Затамувавши віддих, скочив убік; вогняний струмінь ударив у землю, трава ядучо задимилась, але більше нічого не сталося.

– У цьому місці історії брати побігли, – сказав Варан сам собі, тому що Тюфа була вже далеко. – Погано. Коли він затявся мене вбити – я нічого не зможу вдіяти…

Можливо, правильніше було дослухатися до господаря й відступитися. Це значило, що якнайменше півроку життя втрачено марно і надаремно – але Варану не первина, він і роки кидав на вітер, гадаючи, що життя довге…

Він подивився на руїни. Хмарочка диму, вилетівши з вікна вежі, устигла відповзти вбік і майже розмазатись по світлому небу. Пригадались «намиста», їхня придушлива сила, їхня лиха натура, що надломлює волю, як сухий очерет. Безпорадно, у паніці подумав Варан і похлинувся гіркою слиною. Муха на тарілці. Черв’як…

Повільно, з усіх сил стримуючись, щоб не влягти паніці остаточно, він одвів очі від замку. Сів на мертву траву, не відчувши відрази. Ліг на спину. Подивився в небо й згадав про чорноволосу жінку.

А вона ж і справді згадує. Можливо, у цю саму мить топить нову пічку…

Повітря загучало – як тисяча нігтів по засохлій глині. Варан, не глядячи, перекотився. Вогняна стрічка підпалила траву в тім місці, де він оце тільки лежав.

…Яке в неї тонке зап’ястя. Складно повірити – у такої міцної, крижастої, звиклої до тяжкої роботи… таке тонке зап’ястя. Подарувати б їй не дерев’яне брязкальце, а срібні браслети з карбівкою…

Повітря знов наповнилося скреготом. Варан перекотився знову. Цього разу трава навіть не спалахнула – затліла, пускаючи смердючий дим, і погасла.

– Вийди на балкон і понюхай, – пробурмотів Варан. – А, у тебе нема балкона… Кому ти служиш? Мабуть, нікому… Дарма. Магів дуже цінують на службі в Імператора… Іноді їх убивають, але не тому, що вони маги, а з інших причин, про які ми зараз не казатимемо… Визирни у віконце й понюхай… або мені обридне гратися зі смертю. Чи й не штука – дозволити себе вбити… Живеш у руїнах. Та чи знаєш ти, в яких розкошах купаються маги на узбережжі? Одна літаюча повозка – без упряжки – варта десяти таких «замків»… Виходь. Мені є що сказати тобі. Виходь…

Нічого не відбувалось. Варан сів.

Румовище здавалося пустим. У темних вікнах уцілілої вежі не було ні вогню, ні руху.

…Отже, срібні браслети з карбівкою. Колись я вже дарував одній жінці прикрасу, і на добре це не повернулось. То що – я йду?

Він піднявся, із запізнілим обридженням отряхаючи штани. І розгонисто ступаючи, рушив униз по кучугурі – до замку.

* * *

– Ще один крок, і ти мрець.

Вона стояла в стрілчастому дверному отворі, склавши долоні човником. Варан спинився.

Вік її не надавався до визначення. Довге сплутане волосся наполовину закривало вид. Надірвана пелена темної сукні лежала на давно не метеній кам’яній підлозі.

– Я не можу ні вбити тебе, ні ранити, – сказав Варан. – Чого ти боїшся?

– Бруд не може ні вбити, ні ранити. – Краєчок її рота сіпнувся. – Я хочу бути охайною, оце й усе.

«Підший тоді край спідниці й вимий підлогу», – подумав Варан. Єдине око чаклунки, видиме за покривалом волосся, злобно звузилося; у тебе добрий нюх, подумав Варан. Заспокойся, ти добра чарівниця. Дуже добра, дуже розумна, охайна й тверда характером. Я тобою захоплююся.

Вона дивилась на нього з нерозумінням.