Читати книгу - "Варан"

class="book">– Усе добре, – сказав Варан уголос. – Я йшов поговорити з хазяїном цього замку. Хазяїн виявився хазяйкою. Так навіть краще. Я радий.

Вона досі не розкривала долонь.

– Я подорожник, – вів далі Варан. – Ходжу по світу… шукаю одну людину. Прийшов по раду. Можливо, ти знаєш, де її шукати?

Вона мовчала.

– Я не прошу в тебе дозволу заночувати, – Варан дозволив собі осміхнутись кутиками губ. – Я не стану зловживати твоєю гостинністю… Скажи…

Він раптом затнувся. Чаклунка відреагувала на його запинку миттєво – напружилась, посунулась уперед, трохи піднявши зімкнуті руки.

– Скажи… – Варан не знав що казати. Секунду тому він готувався спитати про того, кого шукав, але тепер загубив своє питання, тому що зрозумів: чорноволосій жінці за пригірками недовго ще грітись біля нового вогнища. Та, що стоїть оце перед ним, обов’язково пошле на захід нові «намиста», і щастя, якщо втрати родини обмежаться тільки полем і домом. Його пічка залишиться стояти серед руїн, серед мертвої м’якої землі, і липкі мошки будуть кружляти над квітами…

– Послухай, – він примусив себе всміхнутися ширше. – Може, ти перестанеш мені погрожувати? Я боюся тебе. Не треба лякати мене ще більше…

– Ти брешеш, – сказала чаклунка. – Ти не боїшся й наполовину проти того, як маєш боятись.

– Ні, я боюся, – сказав Варан, дивлячись на її руки, і направду відчув страх. – Я присягаюсь тобі, що не ступлю й кроку…

Вона дивилась на нього, немов намагаючись прочитати надпис у нього на лобі.

– Ти що, можеш боятися менше й більше – за бажанням?

– Я все розповім тобі, якщо ти дозволиш, – терпляче кивнув Варан. – Я прийшов здалеку. З узбережжя.

– Ти брешеш, – вона насупилась.

– Чи не тобі знати, що не брешу! Я народився на островах…

Вона роздивлялась його – тепер майже з жахом.

– Ти не брешеш, – пробурмотала, і в голосі її Варану вчулася шанобливість. – Ти не брешеш…

Вона розімкнула долоні. Руки впали вдовж тіла; їй знадобилося зусилля, щоб знову їх опанувати. Вона поправила волосся, і Варан нарешті роздивився її лице – гостре, сухорляве, з глибоко запалими очима.

– Ти хочеш сказати, що я негарна? Кажи. Твої слова й твої думки не мають значення. – Голос її звучав тепер утомлено. – Ну, викладай, я й так витратила на тебе забагато часу… Навіщо ти прийшов?

– Ти не запросиш мене сісти?

Вона зміряла його очима:

– Ти ж не маг… Звідки в тобі це… нахабство?

– Я гвинтовий. І з дитинства і замолоду був гвинтовим. Знаєш, що це таке?

Вона мовчала.

– Ну, – підказав Варан, – люди на таких кумедних конструкціях… що не можуть літати, але таки чомусь літають. У міжсезоння, коли вода спускається…

– Ти не брешеш, – сказала вона з підозрою. – Ти знаєш, що я чую неправду…

– Моя пані, я намагаюсь не брехати нікому. Так простіше.

Вона роздивлялась його. Варан дивився їй в очі.

– Там, – вона показала на захід, Варану за спину, – справді є море?

– Море там. – Він махнув лівою рукою, указуючи на північний схід. І додав: – Я думав, ти теж з узбережжя.

– Я?

Лице їй скривилось, Варан подумав, що припустився-таки помилки і зараз розплатиться за це життям. Але чаклунка не стала плюватися полум’ям; вона знизала плечима, наче від холоду, знову поправила волосся й ступила у глиб стрілчастого отвору:

– Можеш увійти.

І Варан увійшов.

* * *

Гвинтові сходи у вежу покривились. Від шпари до шпари кидався вітер, зі сходинки на сходинку текли цівочки піску, стіни взялися кіптявою давньої пожежі. Чаклунка йшла ззаду, ні на мить не спускаючи Варана з ока.

– Ти не любиш гостей, – сказав Варан, окидаючи оком круглу кімнату з похилою підлогою – маленьку, темну, навіть у потворності своїй дивовижно схожу на кімнату Подорожника під сліпучим сонцем міжсезоння.

– Знаєш, чому ти досі живий? – спитала чаклунка.

Варан знизав плечима:

– Можливо, тому, що прийшов до тебе з добрими намірами?

– Ти – з добрими? – Тонкий рот її склався в посмішку. – Ти просто надто слабкий, щоб погрожувати мені… Річ не в цьому. Ти живий тому, що чужинець і бродяга. Цих, – сухорляве обличчя взялось відразою, – цих… пожирачів падла… я не щаджу, щоб ти знав. Пам’ятай про це.

Варан роззирнувся, шукаючи зручного місця. Кімната Подорожника повна була світлого дерева – панелі, ширми, мостини, меблі; тут, як у найбіднішій халупі піддоння, нічого дерев’яного не було зовсім. Чорні від кіптяви стіни, брудна кам’яна підлога, витерта шкура в кутку, що правила, ймовірно, за постіль. Немає меблів. У нічим не прикрите вікно вільно вривається вітер.

– Кого ти називаєш «пожирачами падла»?

– Ти прийшов розпитувати?

Варан переступив з ноги на ногу.

– Так заведено в людей… Коли в оселю приходить подорожній, його розпитують і відповідають на його питання. Так заведено на узбережжі, і в Лісовому краю, і на вогняній землі вулканів, і на Осинім Носі… Навіть серед магів.

– Ти зустрічав магів?

– Я спеціально їх розшукую, – сказав Варан серйозно. – Я багато днів провів у дорозі, бо мені сказали, що десь тут мешкає маг… ти.

– Тобі не могли такого сказати.

– Чому? Чутки в степу ходять не швидко, але вони все-таки ходять і часом дістаються дуже далеко… Мені розповідали про чорного велета, під ногами в якого здригається земля. Розповідали, що він плює вогнем. Що він жахний, коли розгнівається… Тепер я розумію, що вони мали на увазі.

– Що? – вигукнула вона в несподіваній істериці. – Я зрозуміла – ти казкар… Це люди, що брешуть і вірять у те, про що кажуть… Тому здається, що вони кажуть правду…

Вона уступалася й уступалася, поки не притиснулася спиною до закіптюженої стіни. Знов склала долоні – нижня губа її тряслась. Зброя, зріючи в кістлявих руках, либонь, завдавала їй болю.

Варан глибоко зітхнув.

– Я кажу правду. Я ж знайшов тебе. Я такий радий, що тебе знайшов. Якщо ти вб’єш мене зараз… як буде прикро, правда? Ти ж можеш убити мене потім, коли я все розповім…

Чаклунка опустила голову. Обличчя її зовсім сховалось за завісою волосся.

– Одна людина, – Варан говорив м’яко, повільно, розмірено, – колись сказала мені: маги існують для того, щоб приносити в цей світ нове… Те, чого давніше не було. Він був маг, ця людина, і дещо тямив. Його звали Лереаларуун… Я довго не міг вивчити його ім’я. Зате тепер, коли він давно помер, я все ще пам’ятаю його і ніколи не забуду.

Вона повагалась – і опустила руки. Варан устиг помітити, як із її долонь випало на підлогу щось на штиб сяючого яєчного жовтка. Ляпнулося, закуріло, загасло.

– Про мене cправді знають? –