Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Похмурий, з міцно зачиненими вікнами, стоїть він за мангровими заростями — в'язниця, дарма, що в екзотичній місцевості — майже на березі океану. Там, серед інших тубільців, янкі тримають і нашого провідника — Барарату.

Щоранку, бачимо, вартові женуть людей за Яо-Ватономбі в кар'єри.

Одного разу ми туди зазирнули. Перед очима постала жахлива картина. Обливаючись потом, люди довбали землю, на дно котлованів укладали залізобетонні плити.

— Споруджується щось грандіозне. Може, стадіон, — розглядаючи панораму будівництва, висловив я припущення.

— Стадіон? — перепитав Заєць. — Тобі ж, да Гама, відомо, — нагадав він сказане нам лісовиками, — що американці пообіцяли носімазавцям «вигоїти» рани понівеченого острова. От вони й «гоять»: на місці фосфатних виробок будують полігон.

— Ти, хлопче, правду кажеш — це таки схоже на ракетний полігон або на стартовий майданчик, — втрутився в нашу розмову Кім Михайлович. — І, судячи з усього, будівництво недавно почалося. А людей сюди привозять, мабуть, з інших місць. Не інакше «нафтовики» лишили на Носі Мазаві частину тубільців для будівельних робіт. Бо хтось же прокладав їм тунель до Голови Дракона й зводив решту споруд на острові.

Невдовзі ми стали свідками, як на галяві перед бараком приземлився вертоліт, і солдати з нього виводили групу остров'ян. Хтозна, чи то були втікачі, піймані в джунглях, чи, може, ті, кого залишили для робіт.

Так минали дні. Ми рили й рили, поспішаючи на допомогу до свого друга.

На океан і ліси небо зранку лило невидиму, палаючу повінь. А потім наступав нестерпний полудень. Пашіли розімлілі від тепла дерева. Спекотна земля — босоніж не ступнеш — обпікала підошви. Млосно. З океану ані подуву — спить, приколисаний, бриз.

Такої пори і вартовому не гріх сховатися в затінок. І янкі — здоровань, з автоматом напереваги, іде в бунгало, на пагорб, де в колишньому помешканні управителя фосфатних розробок тепер військова казарма.

Ми з нетерпінням чекаємо цієї миті.

Казарма, барак, галява серед гаю — все як на долоні. Нас же звідти не помітно.

Альфред уміє наслідувати крики мавп (немарно він доглядав — царство їй небесне! — за макакою), вдало імітує голоси птахів. Лота робить це не гірше від нього. Тому ми ставимо їх на чати — за мангри, звідки видно пост вартового. Самі ж — Кім Михайлович і я — пробираємося до барака.

Там, за кущами, з боку океану, прикритий травою незакінчений нами лаз…

У нас із шкаралупи кокосового горіха черпаки. Розрихлюючи фінкою землю, вигрібаємо її з ями. Каторжна праця! Руки в кривавих задирках, нігті кришаться — ворогові б не бажав такого.

— Душогубам якраз і місце в таких норах, а не на землі, де вони заважають спокійно жити, — вислухавши мене, пояснив Кім Михайлович.

Ми риємо наосліп, і куди виведе лаз, не відомо, бо до пуття не знаємо, що в середині барака. Можливо, в ньому кілька приміщень, і Барарату тримають не там, куди тягнеться наша нора.

З джунглів раптом долинає крик «мавпи». То Заєць подає сигнал: вартовий повернувся на пост. І ми залягаємо, чекаючи посвисту «дрозда» — умовного знаку, що все гаразд і можна працювати далі.

Увечері, скориставшись гомоном, коли тубільців приганяють із кар'єрів, вертаємося знайомою стежкою на узлісся.

— Багато зробили? — стрічає мене запитанням Альфред.

— Чимало, — знехотя кидаю у відповідь, бо не до розмов — утома валить із ніг.

Я одразу засинаю.

Вранці розбуджують крики, зойк. На пригірку, неподалік від уцілілої церкви, або, як каже Лота, «еглізе», солдати лозинами шмагають прив'язаного до пальми тубільця. Він плаче, благає. Та мучителі не звертають на це уваги — б'ють і б'ють, аж поки нещасний зовсім замовкає, і голова його безвільно повисає над землею.

— Що ж це коїться?! — виривається в мене крик болю.

Лота плаче. Кім Михайлович і Альфред, засмучені, мовчать. Потім Альфред озивається:

— Я думав, давним-давно відійшли в небуття канчуки й тілесна кара, як то було за часів рабовласництва. А воно, бач…

Ніхто йому на це не відповів. Лиш перегодя Кім Михайлович, зітхнувши, сказав:

— Звичайно, хлопці, відтоді, як американці торгували неграми й нищили червоношкірих, індіанців (ви ж бо читали «Хатину дядька Тома» й романи Фенімора Купера), знаряддя тортур удосконалилося. Проте на цьому далекому острові, видно, не знайшлося електричного стільця, вібраційної камери, паралізуючих газів — тих засобів, якими в наш час користуються душогуби. Тому-то янкі й розправилися з остров'янином старим, дідівським методом — лозинами.

Тубілець, якого катували, намагався втекти з окупаційної зони. Але не пощастило. Його затримали аж біля лісу.

— Тепер треба діяти особливо обережно, — застеріг нас командир. — Адже окупантів цей випадок насторожив.

Учора ми, як ніколи, добре попрацювали — нора подовшала. З барака крізь підлогу вже чули голоси. Навіть можна було розібрати окремі слова.

І Кім Михайлович запропонував:

— Передай, Васько, Лоті наше прохання — нехай вона піде з тобою та послухає, що говорять полонені. Може, тоді ми зорієнтуємося, в який бік вести нору.

— Гаразд.

Я переповів дівчині ті слова.

— Сенга, харашо! — відповіла вона.

І ми поповзли до барака.

Обережно вигрібав я землю, а моя супутниця, нашорошивши вуха, прислухалася до гомону вгорі.

Вдень, коли на будівельнім об'єкті ведуться роботи, в бараці лишається небагато полонених — немічні та хворі. Отже, наш поранений друг тут.

Черпак угризався в червону, мовби набубнявілу кров'ю, землю, і нора довшала, а голоси десь над головою ставали дедалі чутніші.

Ось про що, розповіла мені Лота, гомоніли в'язні.

Перший голос. Ти кажеш, Ваво, з тобою від берега до скелі