Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

рязанських чи псковських десантників у монаських рясах. Бо коли не вірити, що вона — там…

Роздавальня святої води з-під святого відбитку запнута пеленою. «Вода скінчилася», — відказує семінарист при свічках. «У джерелі?» — питаюся. «У відрі», — майбутній панотець незворушний. А бодай вам…

Не випадає сьогодні з терапевтичними спогадами, не щастить…

Слідчий Кучерявий Стас на допитах уже не жартував, не придурювався, а зронив, що від удатного завершення цієї, сказав, резонансної справи проти міжнародного тероризму залежить імідж держави. Ага, Зірка для того й народилася, аби угноїти собою чиюсь політику. Місія з почесних. Адвокат ставав неговірким, заклопотаним. На побачення з Зіркою прибігав запізнено, похапцем ставив одне-два запитання, зривався й біг. Навіть схуднув. Скільки ж йому заплатив Джефрі, що він так побивається? Містер Колінз заплатив? Я вам цього не казав. То хто дає грубі гроші на адвоката для Зірки? Олег спокутує гріхи? Тато? Тато. Може й будинок продав.

Скупчення люду біля суду здивувало — звідки, чому? Зірка не знала, що Олег на всі міхи роздмухував по ТБ ліцейську справу. Вшпинився, як шакал Доренко.

Зірку вивели з автозаку. Сахнулася сонця, приклала долоню до очей. Який ниньки місяць? Вересень, бігме, вже вересень.

Мої діти вертають з канікул. Чом мені ніхто не скаже, як там хворі? А таки ніхто більше не вмер. Знала б. Вона ж убивця.

Зірка заправила за вухо довгу косицю, що впала на обличчя, ступила на доріжку до клітки. Зусібіч продиралися журналісти, тицяли під ніс мікрофони. Як моторно вчорашні селюки перекваліфіковуються на папараці.

Пахне теплим асфальтом, пилом, звідкісь долинуло — смажена картопля, чи що? Адвокат сказав, — якщо справу програють, матиме від п’ятнадцяти до довічного. Він сказав: нам світить. Світить нам, а сидітиме Зірка. Від п’ятнадцяти і до скону.

У залі суду Зірка відшукала поглядом батька. Він осміхнувся, приклав руку до серця, підтримав очима.

Адвокат вбрався у світло-сірий, двобортний, з широкими вилогами і плечима. Як у Леоніда Кравчука. Слухається справа… склад суду… відведення… самовідведення… прошу тиші. Сьогодні на хлопчаків-охоронців зодягли чорні маски з дірками для очей. Ці мордовороти злякалися Зірки?

Тато навчали: будуватимеш хату, пам’ятай три правила — дізнайся, чи не було на цьому місці сукровиці, тобто кривавого вбивства, чи не було перехрестя стежок, чи не корчувався сад, надто грушевий. А як непевна чогось, поклади на чотирьох кутах місця під майбутню хату по хлібині і залиш на ніч. З’їдять хліб тварини — будуйся, звір на погане місце не піде. На чому, Зірко, побудувано хату твого життя?

— Прошу викликати свідка захисту.

«Ну ж бо, Зірко, які звірі прийшли їсти твою хлібину?»

З’явився екзот: кремезний, невисокий на зріст, сивобородий. Бігме, Щезник!

— Прізвище, ім’я, по батькові, рід занять?

— Шевченко Юрій Володимирович, народний цілитель, фахівець з токсикології.

— Знаєте підсудну?

— Вона приїздила до мене з приводу отруєння учнів.

Я допоміг з’ясувати причину, порадив протиотруту. Дуже тішуся, якщо допомогло.

— Чи маєте медичну освіту?

— Так.

— Коли закінчили медінститут?

— Був виключений з п’ятого курсу за дипломну роботу, присвячену класифікації отрут, які розкладаються в організмі, не полишаючи сліду. Після зміни політичного курсу, зміг поновитися і закінчив інститут заочно.

— З тією самою дипломною роботою?

«Куди веслує адвокат? До чого тут освіта Щезника?» — оторопатіла Зірка.

— Ні. Перша моя дипломна робота про отрути зникла. Всі три примірники, друковані на машинці, заразом з чернетками.

Відновлювати її не схотів, та й за ці роки з’явилося багато нового. Я написав іншу роботу.

— Симчич розпитувала про властивості барбізону?

— Лише про те, як з отрутою боротися.

— Просила дістати якусь кількість рідини?

— Ні. Коли б і мав — не дав би.

— Чи знайомі ви з Олійник Лідією Ільківною?

— Так.

— Чи близько?

— Вона була моєю дружиною.

Лідія Олійник поспішала. Справу залагоджено, папери підписано, але й сумнів в очах директриси дитбудинку Лідії не примарився. Розглядала вона Лідку як Кашпіровський і Чумак укупі. Не про цуцика ж ішлося, не про кицьку.

Лідо-Лідо, Боже-Боже! Хто вони всі супроти тебе?

Намірились загнати в кут, гадають, як ложкомийка, то й ногою. Розумаки освічені. Якби надбала диплома — давно б у міністрах ходила. Лідія Ільківна Олійник — міністр охорони здоров’я. Чи в справах сім’ї та молоді.

От, блін, пузо! Спідниця не сходиться. Хіба мотузочка за гудзик прив’язати, а з цього боку просилити його через петельку… Отак. Піджак був завеликий, а тепер — якраз.

Блузу можна не заправляти, пустити на спідницю. Що маємо?

Поважна вагітна жінка. Трохи стомлена й бліда — нормально.

Дитя сьогодні спокійне, неначе знає, що Лідії знадобляться сили. Віднедавна зозулятко з ранку до ночі гамселило нозями й руцями по череву, аж ой. Сказано — міліціянтович. Нічо, нічо, наш з прокуроршою синочку, вже скоро, мамка вже чекає не дочекається.

Лідія склала в сумку теку з паперами, обсмикнула кохтинку, перехрестилася на покуть. Коли той, то гайда.

— Лідко, ти куди? — гукнула мати.

— Воно тобі треба!

— Швидко будеш?

— Як рак свисне.

Роззирнувшись востаннє, чи не забула чого, вийшла з дому.

— Ваше ім’я, по батькові, прізвище? — запитала суддя у молодички, яка почувалась некомфортно під безліччю поглядів.

— Медвідь Віра Іванівна.

— Ви знаєте Олійник Лідію Ільківну?

— Знала. Вже більше десяти років не бачила.

— В яких ви були стосунках?

— Працювали