Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

До громадянина з першого ряду одразу ж помчала панночка з квитанцією на одержання грошей.

Стукав молоточок аукціоніста. Продавались попільнички з палацу, скло баккара, пудрениця фарфорова.

Час тягся до болю повільно.

— Бронзовий бюстик Олександра Третього. Може правити за прес-пап'є. Більше, здається, ні на що не придатний. Іде із запропонованої ціни бюстик Олександра Третього.

Серед публіки засміялись.

— Купіть, предводителю, — ущипливо кинув Остап, — ви, здається, любите.

Іполит Матвійович не зводив очей із стільців і мовчав.

— Нема охочих? Знімається з торгу бронзовий бюстик Олександра Третього. Фігура «Правосуддя». Здається, париста до щойно купленої. Василю, покажіть публіці «Правосуддя». П'ять карбованців. Хто більше?

У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати «Правосуддя» в повному складі.

— П'ять карбованців — бронзове «Правосуддя»!

— Шість! — виразно сказав громадянин.

— Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч.

— Дев'ять з половиною, — тихо сказав аматор «Правосуддя», підносячи руку.

— З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною.

Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка.

Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу.

— Десять стільців з палацу! — сказав раптом аукціоніст.

— Чому з палацу? — тихо ахнув Іполит Матвійович.

Остап розсердився:

— Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь!

— Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор.

Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив.

— Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! — зашипів Остап. — Сядьте, я вам кажу!

У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли.

— Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців.

Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний.

— Чого ж ви не торгуєтесь? — напався на нього Вороб'янінов.

— Ідіть геть, — одказав Остап, зціпивши зуби.

— Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок.

Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів.

Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці («Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!») і підняла руку.

— Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз.

Зал погас. Надто дорого.

— Сто сорок п'ять. Два.

Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував.

— Сто сорок п'ять. Три…

Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:

— Двісті.

Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.

— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.

Рука з молоточком повисла над кафедрою.

— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.

Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.

— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.

— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?

Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.

— Ви купили стільці?

— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?

— А коли хочете. Хоч зараз!

Мотив: «Никаєте, туди-сюди блукаєте» шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. «Наші стільці, наші, наші, наші!» Про це кричав увесь його організм: «Наші!» — кричала печінка, «Наші!» — в тон підтверджувала сліпа кишка.

Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.

— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.

Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.

— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.

— Ну, нічого не вдієш! Беріть!

Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:

— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?

Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.

— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?

— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.