Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

з полкового шпиталю. Минуло кілька тижнів. Була осінь 1944-го. Біль у грудях минувся, а перелом від удару калмицької гвинтівки загоївся.

Попри всі мої страхи, мені дозволили залишитися з солдатами, однак я знав, що це ненадовго. Я передбачав, що полк вирушить на передову, а мене залишать у якомусь селі. Тим часом військові влаштувалися біля річки й ніщо не свідчило про швидкий від’їзд. Здебільшого це були зв’язківці — молоді солдати та нещодавно призвані до війська командири, що зустріли війну ще дітьми. Гармати, кулемети, вантажівки, телеграфне та телефонне устатковання було новісіньке, добре змащене і ще не пройшло перевірку війною. Брезент наметів та форма навіть не встигли вигоріти на сонці.

Війна та лінія фронту посунулися далеко на ворожу територію. Щодня з радіо звітували про нові поразки німецької армії та її виснажених союзників. Солдати уважно слухали новини, гордовито кивали головами і продовжували військові навчання. Вони писали довгі листи родичам та друзям, сумніваючись, що ще доведеться повоювати, адже їхні старші брати вже добивали німців.

Життя в полку було спокійне та впорядковане. Раз на кілька днів на тимчасовому аеродромі приземлявся біплан з поштою та газетами. У листах повідомляли новини з батьківщини, де люди почали відбудовувати зруйноване. На фотографіях у газетах можна було побачити розбомблені радянські та німецькі міста, знищені захисні споруди та безкінечні вервечки бородатих німецьких полонених. Серед солдатів і командирів дедалі частіше ширилися чутки про наближення миру.

Більш за все мною опікувалося двоє людей — Гаврило, полковий політрук, чия родина, як казали, загинула протягом кількох перших днів нацистської навали; і Митько — інструктор зі стрільби та славетний снайпер, відомий як Митько Зозуля.

Заразом я насолоджувався захистом багатьох їхніх друзів. Гаврило щодня сидів зі мною в польовій бібліотеці. Він учив мене читати. Зрештою, казав чоловік, мені вже було одинадцять. Російські хлопчаки мого віку не лише вміють читати й писати, але можуть навіть воювати з ворогом, якщо буде потрібно. Я не хотів, щоб мене вважали дитиною: вчився, спостерігав за поведінкою солдатів та наслідував її.

Книжки надзвичайно вразили мене. На їхніх простих друкованих сторінках з’являлося життя, анітрохи не гірше за справжнє. На додачу книжковий світ, як і консервоване м’ясо, був чомусь багатший та смачніший за буденне розмаїття. У звичайному житті, приміром, бачиш безліч людей, але не знаєш їх по-справжньому, а от у книжках дізнаєшся навіть про те, що герої думають чи що планують.

Із Гавриловою допомогою я прочитав першу книжку. Вона називалася «Дитинство», і її головний герой, маленький хлопчик, схожий на мене, втратив батька вже на першій сторінці. Я прочитав книжку кілька разів, і вона сповнювала мене надією. Життя її головного героя теж не було простим. Після материної смерті він залишився абсолютно один, проте впорався з безліччю труднощів і, як сказав Гаврило, став видатною людиною. Це був Максим Горький, один із найславетніших російських письменників. Його книжки займали чимало полиць у польовій бібліотеці, і їх читали люди в цілому світі.

А ще мені подобалася поезія. Вона скидалася на молитву, але вірші були гарніші та зрозуміліші. З іншого боку, читання віршів не винагороджувалося днями блаженства. Втім вірші читають не для спокутування гріхів, а для задоволення. Гладенькі виполіровані слова чіпляються одне за одне, як добре змащені жорна, що пасують до своєї пари. Однак головним у мене було не читання — заняття з Гаврилом були значно важливіші. Від нього я довідався, що життя на землі не має нічого спільного з Богом, і Бог ним не керує. Причина цього була досить проста. Бога немає. Його вигадали хитрі попи, щоб одурити недалеких забобонних селян. Немає ні Бога, ні Святої Трійці, ні чортів, привидів чи упирів, що встають із могил; не існує Смерті, яка пурхає всюди, розставляючи тенета для грішників. Усе це казочки для темних людей, що не знають законів природи і тому шукають захисту у вірі в якогось Бога.

Якщо вірити Гаврилові, люди самі обирають собі життєвий шлях і самі керують власною долею. Саме тому кожна людина була однаково важлива, і кожен мусив знати, що робити і чого прагнути. Комусь могло здаватися, наче його вчинки не мають жодного значення, однак це було не так. Його діяння складалися разом із діяннями незліченної кількості інших та формували велетенський візерунок, оцінити який можуть лише керівники суспільства. Так само стібки голки в жіночих руках здаються випадковими, однак кінець кінцем складаються в чарівні квіти на скатертині чи покривалі.

Згідно з одним із законів людської історії, казав Гаврило, час від часу з велетенського безіменного людського натовпу вистрибує хтось, хто мріє про добробут інших та завдяки своїм надзвичайним знанням і мудрості розуміє, що на землі не варто сподіватися на божественне сприяння. Така людина стає лідером, славетним керівником, що направляє помисли та вчинки людей, як ткаля керує кольоровими нитками, створюючи вигадливий візерунок.

Портрети та фотографії таких видатних людей висіли в полковій бібліотеці, в польовому шпиталі, у залі відпочинку, в їдальні та солдатських наметах. Я часто розглядав обличчя цих мудрих, славетних вождів. Багато з них уже померли. Декотрі мали короткі лункі імена та довгі кошлаті бороди. Втім чоловік на останньому портреті досі був живий. Його зображення були більші, яскравіші та привабливіші за інші. Гаврило казав, що це під його керівництвом Червона армія перемагала німців і несла звільненим народам нове життя, в якому всі були рівні. Більше не буде бідних і багатих, панів та рабів, біляві люди не знищуватимуть чорнявих, нікого не страчуватимуть у газових камерах. Гаврило, як і решта командирів та солдатів полку, був зобов’язаний цьому чоловікові всім, що мав, — освітою, званням, домівкою. Бібліотека була зобов’язана йому всіма гарно надрукованими та зшитими книжками. Я був зобов’язаний йому піклуванням військових лікарів та своїм одужанням. Кожна радянська людина мала борг перед цим чоловіком за все своє майно та щасливу долю.

Звали цього чоловіка Сталін.

На портретах і світлинах у нього було добре обличчя та спочутливі очі. Він виглядав як люблячий дідусь або дядько, що давно не бачився з тобою і тепер хоче обійняти. Гаврило читав і переповідав мені багато історій про життя Сталіна. У моєму віці юний Сталін уже боровся за права знедолених і протистояв багатовіковій експлуатації бідняків безжальними багатіями.

Я розглядав фотографії Сталіна в молодості. Він мав дуже чорне скуйовджене волосся, темні очі, а потім навіть чорні вуса. Він більше скидався на цигана, ніж я, більше скидався на єврея, ніж той єврей, якого вбив