Читати книгу - "Сплячі красуні"

вам на правильне. «Де була Лайла минулої ночі?» Оце правильне питання. А відповідь така: не на Гостинно-Гірській дорозі. Не в Дулінгу. Вона дізнавалася про вас, Клінте. А тепер вона сонна. Що поробиш.

– Дізнавалася про що? Мені нема чого приховувати.

– Гадаю, ви самі в це вірите, що показує, як добре ви це приховали. Спитайте в Лайли.

Клінт підвівся. У камері було жарко, і він був весь липкий від поту. Цей діалог не призвів зовсім ні до чого, як будь-яка вступна розмова з утримуваною за всю його кар’єру. Вона шизофренічка – мусить бути, а деякі з них вельми вправні у вловлюванні натяків і висновках із них – але вона лячно метка до такого ступеня, якого не виявляв жоден шизофренік із тих, що він знав.

І звідки вона могла знати про Гостинно-Гірську дорогу?

– Вас же не було вночі на Гостинно-Гірській дорозі, чи ви були там, Євко?

– Може бути, – підморгнула вона йому. – Може бути.

– Дякую вам, Євко. Невдовзі ми побалакаємо знову, я певен.

– Звичайно, побалакаємо, і я з нетерпінням цього чекатиму.

Упродовж розмови її увага до нього була неухильною – знову ж таки, нічого несхожого на будь-якого нелікованого шизофреника, з яким він бодай колись мав справу – але тепер вона знову повернулася до хаотичного розчісування свого волосся. Вона провела рукою донизу, буркнувши щось на вузол, який відірвався з чутним тріском.

– Ох, докторе Норкросс…

– Слухаю?

– Вашого сина травмовано. Мені шкода.

Розділ 9 1

Заснулий у тіні сикамора, з головою на згорненому жовтому жилеті пожежника, з люлькою, що ледь жевріла на грудях вицвілої робочої сорочки, Віллі Берк, дядько з «Прихисти дорогу», мав картинний вигляд. Добре відомий хапанням риби і дичини на громадських землях, а також міцністю свого гнаного невеликими партіями самогону, уславлений тим, що ніколи не був спійманим за браконьєрством чи за варінням кукурудзяного пійла, Віллі Берк був ідеальним людським втіленням гасла цього штату, мудрованої латинської фрази, що перекладалася як «горяни завжди вільні». Йому було сімдесят п’ять. Сива борода, що пушилася аж навкруг шиї, і ветхий «кейсон»149 із парочкою застромлених у повсть блешень, відпочивали на землі поряд з ним. Якщо комусь іншому й хотілося б упіймати Віллі на якомусь із його різноманітних злочинів, таке життя, але Лайла дивилася на нього крізь пальці. Віллі був добрим чолов’ягою, який безплатно робив багато корисних для міста справ. Він мав сестру, яка померла від Альцгеймера, і перед тим, як їй відійти, Віллі її доглядав. Лайла бачила їх разом на спільних вечерях пожежної команди; і хоча сестра Віллі тупилась у простір скляними очима, Віллі не переставав теревенити, балакав з нею про те і се, а тим часом нарізав курчатину і згодовував їй по шматочку.

Зараз Лайла стояла над ним і дивилася, як рухаються під повіками його очі. Приємно було бачити, що принаймні одна особа не дозволила світовій кризі порушити його післяобідній відпочинок. Як би їй хотілося лягти під сусіднім деревом та й самій закімарити.

Замість цього вона штовхнула ногою його в гумовий чобіт.

– Містере Ван Вінкл150. Ваша дружина подала заяву про зникнення вашої особи. Каже, що ви вже десятки років, як пропали.

Повіки Віллі розтулилися. Він кілька разів моргнув, забрав люльку в себе з грудей і сів.

– Шерифе.

– Що вам снилося? Як ви підпалюєте ліс?

– Я сплю з люлькою на грудях ще відтоді, як хлопчаком був. Воно цілком безпечно, якщо ви опанували це вміння. А снився мені новий пікап, до вашого відома.

Пікап Віллі, іржавий динозавр ще з епохи В’єтнамської війни, стояв на краю гравійного накату перед трейлером Трумена Мейвезера. Свій крузер Лайла припаркувала поряд з ним.

– Як тутешні справи? – Вона примружилася на довколишній ліс, на оточений жовтою стрічкою трейлер. – Пожежу всю погасили? Ви тут самі?

– Ми залили той метовий сарай, що вибухнув. І ще його шматки позаливали. Достобіса шматків. Тут не надто сухо зараз, на щастя. Хоча мине час, доки сморід вивітриться. Інші всі роз’їхалися. Сам подумав, краще зачекаю, постережу місце пригоди та теє-сеє. – Вілі, крекчучи, підвівся на рівні. – Може, мені варто було б почути, звідки в борту цього трейлера ота діра завбільшки, як куля для боулінгу?

– Ні, – сказала Лайла. – Кошмари будуть. Можете вже їхати, Віллі. Дякую, що не дозволили пожежі поширитися.

Лайла рипучими на гравії кроками підійшла до трейлера. Кров, що запеклася навкруг діри в борті, вже потемнішала до бордового кольору. Попід запахами гару та того озону, що його вивільнив вибух, тягнуло нудним смородом живої плоті, залишеної пектися на сонці. Перш ніж підпірнути під поліційну стрічку, Лайла струснула носовичка і притисла його собі до рота й носа.

– Гаразд тоді, – сказав Віллі. – Уже, мабуть, за третю. Тре’ чогось перехамнути. О, ще одне. Ма’ть, там ще триває якась хімічна реакція, отамечки, поза тим, що лишилося від того сараю. Це все, що я можу припустити.

Схоже було, Віллі, попри оголошений ним намір це зробити, їхати не поспішає; він набивав собі нову люльку, вибираючи крихти тютюну з передньої кишені сорочки.

– Що ви маєте на увазі?

– Подивіться на дерева. На землю. Наче феїні хустинки, як на моє око, але ну, ці ж ще й липкі. Клейкі. Та й цупкі також. Феїні хустинки не такі.

– Авжеж, – промовила Лайла. Вона уявлення не мала про що він говорить. – Звичайно, вони не такі. Послухайте, Віллі, ми маємо декого під арештом за ці вбивства…

– Еге, еге, чув за це по своєму сканеру. Важко повірити, щоби жінка змогла повбивати чоловіків і прорвати отаким чином стінку трейлера, але жінки тепер стають дужчими, така в мене думка. Поглянути лишень на ту Ронду Равзі, наприклад151.

І знову ж, Лінда не мала й гадки, хто така та Ронда Равзі. Єдиною надзвичайно фізично сильною жінкою, що її вона знала у цій місцині, була Ваннеса Лемплі, яка додавала до своєї зарплатні у в’язниці зароблене на змаганнях із реслінгу.

– Ви знаєте ці місця…

– Ну, не як власну долоню, але тутейші краї я доволі знаю, – погодився він, трамбуючи свіжий заряд у своїй люльці жовтим від нікотину великим пальцем.

– Та жінка мусила якось сюди дістатися, і я сумніваюся, щоб прийшла пішки. Чи можете ви пригадати якесь місце, де б вона могла залишити свою машину? Десь віддалік від дороги?

Віллі підніс сірника до люльки й роздумував.

– Ну, знаєте