Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

хоч куди мене заносило б, я не розлучався з нею.

Пригадую, як мені раптом закортіло щось погортати в дорозі, в той період я не так часто куди-небудь вирушав. Відкинувшись на сидіння і заплющивши очі, я слухав, як стукотять колеса.

Купивши квиток, я вернувся на привокзальний майдан з газетним кіоском, в якому, поряд з пресою, дешевими батарейками і канцелярським дрібʼязком, приторговували книжками. Вибір не райдужний — специфічна лектура для безтурботного гайнування часу, здебільшого мелодрами, в сам раз просльозитися, доки замріє потрібна станція. Авжеж, їзда — слушна нагода розвіятися і не знудьгувати.

Запроторена в найдальший куток, та книжка відразу привернула мою увагу. Геть виблякла обкладинка, заледве помітні літери — я не так прочитав, як вгадав її назву. Схоже, вона заблукала сюди випадково і вже довгенько чекала на покупця.

Тієї миті мене пронизав струм, дивне відчуття, наче це вже колись відбувалося й одного разу я тримав її в руках. Той самий день, те саме місце, легкий, наче він теж здатний запамʼятатися, вітерець.

— Можна он ту книжечку?

— Подивитися?

— Купити.

Кіоскерка недовірливо витріщилася на мене. Я почувався, наче ляпнув щось не те, тоді як вона мала вигляд, наче їй щось не те причулося.

— Я хочу купити її, — я підтвердив свій намір.

На звороті барви майже повністю збереглися, утворивши ґротескний контраст з вигорілою на сонці лицьовою сторінкою, наче книжка нова й одночасно невимовно давня.

Вона пройшла все, що я. Коли я скидав спецкостюм, який ні від чого не захищав, контролер просвердлив мене прискіпливим поглядом, нічого особистого. Це тривало якусь мить, було видно, як він вагався. Раптом чоловік на секунду відвернувся — якби йшлося про якусь іншу річ, він цього нізащо не зробив би. Такі не дуже схильні відступати від приписів, понадто де на кону життя і смерть.

Побувавши там, найневинніша марничка перетворювалася на знаряддя вбивства. Так само, як і живі, яких, однак, ніхто не зважився б відіслати назад — туди, звідки вони повернулися. Ми проходили рутинну, якщо її так можна було назвати, дезінфекцію, тоді як кожний знав, що вірус всередині. Навіть ті, котрі професійно займалися цим, і гадки не мали, як все серйозно.

Переді мною пропливає те пізнє літо, примірка, старий кравець, каталоги на деревʼяній полиці — випуски останньої моди. Натренована десятиріччями рука впевнено орудує крейдою та кравецькими ножицями. Він робив свою справу з незворушним спокоєм — коли людина у злагоді з ремеслом, то й увесь світ довкола неї в гармонії.

Я пересунув горщик так, щоб світло не падало на нього надто прямо, — лише те, що «сонце» ніколи не піднімається в зеніт, рятує все навколо від плавлення.

Скісне проміння ковзає, забарвлюючи в бузковий відтінок. Трансформаторний агрегат добуває потрібні для дихання складники.

У такі горщики ми висаджували декоративні пальми, пристосовані до житлових, громадських і службових приміщень. Той, хто випалював, прикрасив боки, як глина була ще сирою, малюнками.

Такими сюжетами досхочу розцяцьковували глиняні і не тільки вироби. Світу, який там відтворювався, давно вже не існувало: ні хатини під соломʼяною стріхою, ні мальв, ні тину, ні перевернених догори днищем гладущиків.

Це скидалось на травму, присуд, невідворотність, на останню соломинку, за яку трималися тим затятіше, що вище дерлися в небо хмарочоси. Через мільйони років, якщо від нього щось уціліє, зображення сприйматимуться за клинопис.

Годинники на наших запʼястях здеґрадували до цяцьок, проте ми й далі ретельно накручували їх; механічні іграшки з каліграфічно нанесеними арабськими цифрами, якими бігла, відлічуючи неіснуючий час, секундна стрілка, вводячи нас і себе в оману.

Порівняння спрацьовували до певної межі, за якою втрачали сенс, тоді як підходящіших інструментів у нас не було.

Це і був той наступний етап, який торкався свідомості, тоді як памʼять залишилася такою, як перед тим, і спогади про те, що було, і саме воно. Нашу памʼять могло стерти так, як стерло все до решти з електронних носіїв.

Частина відомостей, на яких ґрунтувався світ наших уявлень, за якими тяглися сотні тисяч років зусиль, сповнених помилок, небезпек і абсурдності, містилася в енциклопедіях. Вони стали нашим ultima ratio — нам не було більше на що покликатися.

А ми ще вагалися, чи потрібно їх! Нам здавалось, що вони дурно займатимуть місце. Ми повантажили їх, наче мотлох, з яким несила розлучитися. Та коли невдовзі вклали диск, потім другий, третій, і так далі, один за одним, усі до останнього — флешки, коробки з мільярдами терабайтів памʼяті, плексиґласові корпуси з кремнієвою серцевиною, ми раптом згадали про так і не розпаковані картонні коробки.

Ми враз подорослішали — мовби нам навернулись на очі дитячі сандалі, які ми колись носили, й ось зараз ми вирячилися на них, не ймучи, що могли колись бути хлопчаками, на яких вони пасували в сам раз, а коли вперше взули їх, навіть були завеликими.

Ми натикалися на минуле скрізь, хай за що бралися б. Те, що не зазнало в нас змін, складалося з нього, проте й воно сприймалось інакше.

Монітори автоматично фіксували проекції наших сновидінь, ми дивилися, як вони тануть, розсотуючись, вскочуючись до крихітних острівців, менших і менших, доки разом із ними стиралася наша памʼять про них.

Досить натиснути на пульт, проте ми не вдавались до цього; наші зусилля поглинало укладання хроніки знань — того, що кожен із нас памʼятав, міг описати і відтворити; ми верифікували його взаємним досвідом, почерпнутими свого часу знаннями. З розкиданих кубиків складали модель світу, який зазнав краху, віртуальну книгу здобутків, що персоналізувала й доповнювала випадково врятовані фоліанти. Тривалий час ми були заклопотані цим і лише цим.

Ми досягли неймовірно багато, а втратили все.

Десь тоді я натрапив на абетку. Здивовано розгорнув її, безнадійно обшурані сторінки, малюнки і літери ледь проступали на поверхні колись проламінованих сторінок.

Ми вправлялися, хто назве більше слів. Так ми випробовували себе на міцність.

Ми вийшли звідти, проте щось суттєве в нас залишилося там назавжди.

Ми виявилися надто привʼязаними до всього, що втратили.

Я повернувся сюди без жодної певності, на коротко чи на довго. Я не думав про це.

Я сподівався на зустріч. Я прагнув її.

Крім неї, в мене тут нікого не залишилося. Але й не тут у мене також нікого не було.

Я не знав, що з нею. Атож, вона давно вже не та дівчина, якою я бачив її востаннє, але і я давно вже не той хлопець, що тоді.

Я не мав поняття, чи вона проживає за тією самою адресою, чи перебралася в сусідній район,