Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я в шоці дивлюся на Макса. Потім біжу до своєї сумочки і дістаю телефон. Так і є, останні виклики від Лізи…
Набираю її, на автоматі, можливо, сподіваюся, що все це якась помилка, і вона відповість, жива і здорова. Хай навіть питає про Макса, я покличу його, лиш би все це було якимось дурним жартом чи непорозумінням…
— Ви що, ідіоти? — чую з гучномовця телефона Макса голос Маші. — Чому твоя помічниця знову дзвонить на телефон померлої? І не кажи, що це співпадіння!
Я натискаю на “відбій”. З очей починають текти сльози. Сідаю просто на підлогу і плачу.
— Я передзвоню, — каже Макс і відбиває виклик, сідає переді мною і обіймає за плечі. — Аліно, не плач…
— Ми мали їй відповісти, — схлипую я. — Якби ми відповіли, то, можливо, вона залишилась би живою…
— Навіть якби ми відповіли, ми б не встигли, — відповідає він, гладячи мене по волоссю. — Вона вже була з ним в той момент, тому й намагалась подзвонити.
— Може, якби ми одразу підняли на ноги поліцію, то вдалося б її врятувати, а маніяка спіймати… А так ми думали тільки про себе…
— Аліно, ми не зобовʼязані відповідати на дзвінки цілодобово, для таких речей є поліція…
— Що тепер з нами буде? Маша сказала, що у нас будуть неприємності?
— Нічого з нами не буде, — хмикає він. — Ми при чому? Розповімо, що за нею слідкували. Вона ж ніби зверталась в поліцію, а її відшили…
— А чому тоді вона до нас дзвонила? Раптом поліція скаже, що ми якісь спільники маніяка?
— Не видумуй і не панікуй раніше часу, — каже Макс. — Ми маємо допомагати слідству, ну, принаймні я. У нас такий договір. Тому мені і подзвонили.
— Я не можу не панікувати, мені страшно, — я не впізнаю завжди таку спокійну Аліну. — Мені здається, що він це робить спеціально… Щоб підставити нас або щось таке…
— Аліно, не бійся, — він обіймає мене і пригортає до себе. — Все буде добре. Ми ні в чому не винні. І я не дам нас підставити. Ти віриш мені?
— Вірю… — я обіймаю його і наче трохи заспокоююся. — Але б я віддала усе за те, щоб тільки ми могли запобігти цьому…
— Певно, тобі краще не їхати на місце злочину, — Макс цілує мене в скроню. — Я поїду і сам з усім розберусь. Дам свідчення.
— Добре, — кажу я. — Мені справді краще зараз заспокоїтися і взяти себе в руки. Бо там все одно толку з мене не буде. Але можна тебе про щось попросити?
— Само собою, — киває Макс. — Я зроблю все, що попросиш.
— Подивишся там, на місці злочину, чи не буде знову такого смайлика, як під час попереднього вбивства?
— Будь ласка, нікуди не виходь в такому стані, — каже він злегка стурбовано. — Я постараюсь повернутись дуже швидко.
— Добре, — я цілую його в щоку. — Ти теж будь обережний, дуже тебе прошу! Не сварися з копами, бо я боюся, щоб на тебе не повісили якийсь злочин, вони це вміють…
— Домовились, — киває він і чмокає мене в губи. — Замкнись і чекай на мене, я скоро буду…
***
Коли Макс виходить, я одразу замикаю двері на два замки і на ланцюжок, ще й завішую вікна шторами. Здається, в мене починається манія переслідування, але так я почуваюсь безпечніше… Бо здається, що маніяк може навіть десь стояти в сусідньому будинку з біноклем і відстежувати мене.
Я ніби трохи заспокоююсь, пробую логічно мислити. Ми й справді не винні, адже дали Лізі всі необхідні інструкції, вона ж не дуже ретельно їх дотримувалася. Та й поліція мала реагувати, а не відмахуватися від неї. Це всього лиш трагічний збіг обставин. А мені може й не маніяк писав тоді, а просто якийсь хуліган. Дійсно, з чого я взяла, що то саме він? Смайлик насторожив? Але скільки людей вживають однакові смайлики, це просто смішно… Мені треба до психолога, от і все.
А Макс обов’язково вистежить того маніяка, він же дуже розумний. Я просто не буду більше відповідати ні на які повідомлення і не буду нікуди виходити сама, а поряд із Максом я в безпеці… Просто треба заспокоїтися і не панікувати…
Щоб трохи відволіктися, я беру в руки телефон і заходжу в соцмережі. Споглядання чужих життєвих моментів — якихось сімейних свят, подарунків, поїздок викликає ніби якийсь легкий транс, принаймні тривожні думки трохи витісняються зі свідомості.
Аж до тих пір, поки я не чую звук вхідного повідомлення, що змушує мене здригнутися. Ще не заходячи в месенджер, я вже відчуваю, що нічого хорошого в ньому не буде…
Відкриваю месенджер і з жахом бачу, що знову активувався профіль моєї сестри. Читаю:
"Як ти, мила? Чому я не бачу тебе на місці вбивства?... Ну в будь-якому разі, тримай фоточки, не хочу, щоб ти щось пропустила!" — і бачу смайлик… А після нього фотографії мертвої Лізи…
Переборюю бажання кинути телефон об стіну або зробити ще щось таке безглузде, закриваю рот долонею, а тим часом на екрані з’являється новий текст.
"Дякую, що не слідкували за нею, тільки завдяки вашій співпраці все пройшло за планом, хоч і з затримкою!" — і знов він додає свій смайлик…
Я швидко закриваю месенджер, кладу телефон на стіл і відходжу подалі, так наче він може раптом вибухнути, або ще щось. Мене всю трясе… Я знову починаю плакати…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я знайду тебе, Макс Дикий», після закриття браузера.
