Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

І вже зовсім скоро… Мама отримала б роботу, сама Настя пішла б із Батерфляю, вони з Андрійком з’їздили б до бабусі, а коли повернуться, Настя спробувала б створити свою студію. Так, це складно, так, довго, але коли в мами буде робота, можна собі дозволити витратити якийсь час на пошуки приміщення, набір груп, рекламу, а ті гроші, які вона потрошку відкладала з заробітку метелика, були б дуже доречними.

Продовжуючи усміхатися своїм думкам, Настя зайшла у вагон поїзда, який щойно під’їхав, сперлася на скляну перегородку, що відділяє крісла, повернула голову, стежачи за тим, як повільно з’їжджаються двері.

Уже рушивши, Туся побачила, як на перон вибігає той хлопець, якому була адресована усмішка, оглядається, бачить її за зачиненими дверима, махає. Ось тільки поїзд уже почав рух.

Настя знизила плечима, даруючи йому ще одну усмішку. Вона все ж вірила в долю — якби їм судилося познайомитися, він би не спізнився. Отже, не доля.

***

— Піднімемо цей келих за… — один з тих, хто був душею компанії, вічно веселий, завзятий, ніколи не впадав у відчай, рудий Максим підняв наповнену чарку, кинувши завзятий погляд на досить велику компанію, — за те, щоб списування було законним, а семінари скасували!

Дружно підтримавши це утопічне бажання, хлопці підняли хто що, над столом пролунали дзвін скла і схвальне охання.

— Насте, може, не треба? — Оля вже більше ніж пів години стежить за тим, як Веселовій стає все краще і краще, спробувала забрати з рук подруги келих.

— Олько, — Настя не дала, зробила ковток, а потім відставила на стіл так, щоб подруга не змогла дотягнутися, — усе нормально, чесно! Мені просто добре. Просто. Добре, — а потім усміхнулася, захихотіла, тут же спростовуючи своїми діями, що добре їй 'просто'.

Випито було багато, а от з'їдено практично нічого, язик заплітався, перед очима пливло, але на душі було так легко й добре, що побічні ефекти Настю не турбували.

Танцювати? Відмінно! Знову тост? Чудово! Щось сказати? Легко! А кому я тут ще не зізнавалася в коханні? Йди-но сюди!

Так весело було не тільки їй, майже всім. Ніхто не поспішав, нікого не чекали вдома дружини, діти, ревниві чоловіки, усім можна було просто відірватися, чим вони й займалися.

— Настусю, — поруч із Веселовою знову опустився той самий Максим, який ще пів хвилини тому виголошував промову, обійняв дівчину, зашепотів прямо на вухо, наповнюючи повітря запахом алкоголю. Ще Настя відчула його долоню на коліні, подумала, що треба б скинути, але полінувалася. — Ходімо танцювати, га?

— Знову? — вона відхилилася, заглядаючи в блискучі очі, що підтверджують, що їхній господар уже готовий до геройств. Готовий, але навряд чи здатний їх здійснювати. А потім знову розсміялася — у неї-то, напевно, такі ж. І щоки червоні, вуха горять, кров кипить, а думається некваплииииво… — Я втомилася, Максимку…

— Ну так я ж тебе триматиму, а ти танцюваааатимеш, — не слухаючи її протести, Макс потягнув дівчину за собою, невпевнено підіймаючись на ноги. Довелося теж вставати, пару секунд витрачати на те, щоб впоратися із запамороченням, нерівними кроками йти за ним, відчуваючи, як перед очима двоїться, троїться, навіть трохи ділиться на чотири, розпливається, загалом.

— Максе, це помилка, — чесно попередивши хлопця, Туся вчепилася в його плечі, намагаючись усе ж втриматися на своїх двох і навіть за такої умови якось рухатися. Він, звичайно, допомагав, тільки більше ця допомога була схожа на звичайне обмацування, яке теж варто було б припинити, тільки лінь…

***

— Викличмо їй таксі, вона ж завтра пошкодує, та й Максим п’яний як чіп… — Оля схилилася до не менш тверезої й настільки ж схвильованої однокурсниці, яка теж несхвально стежила за тим, що відбувається.

— Куди таксі? Вона навряд чи нам подякує, якщо ми її таку додому привеземо.

— А куди? До мене не можна. У мене батьки вдома. Думаєш, якби я мала можливість, стала б зараз за тверезість заохочувати?

— До мене можна, але… Рано, блін, — Оля кинула погляд на годинник. — Дівчинка, з якою орендую, сьогодні мала б там із хлопцем… ну зустрітися, я обіцяла, що до першої не з’явлюся…

— Чорт, — обидві дівчини знову спрямували погляд на танцмайданчик, на якому творилося щось недобре.

— І що робити?

— Я її приведу, а потім…

— Стій, — Олю схопили за руку, кивнули на залишений на столі телефон Веселової. — Може, зателефонуємо комусь? Як її колишнього звуть? Петро? Зателефонуймо йому, нехай забере. Все ж зустрічалися колись. Вони ж начебто добре розійшлися.

Ольга закусила губу, наважуючись. Ідея їй не те щоб дуже подобалася, але це не набагато гірше, ніж дозволити зараз Насті обійматися з п’яним Максом, з яким у них ніколи нічого не буде, але вчитися разом ще доведеться.

— Гаразд, — вона схопила телефон, розблокувала. Тільки контактах Петра знайти не встигла. На екрані горіло отримане смс від абонента 'В разі потреби (Гліб)'. — Дивись, — Оля повернула екран до однокурсниці, даючи прочитати.

'Як закінчиш — набери, заберу'.

— Хто цей Гліб?

— Гадки не маю, — Оля знизила плечима, продовжуючи запитально дивитися в очі подруги. — Телефонуємо йому або Петру?