Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

17. Андрій

Година, п'ять годин, час збиратися додому. А я як біг туди три місяці тому, так сьогодні входжу у свій власний дім, як у пекло.

Даремно. Я вже потім, після Лісабона, зрозумів, що вчинив, як закінчений ідіот. Кого я хотів обдурити? Себе? Її? Чи… кого?

Неважливо. Тому що не спрацювало. Кожного разу, коли ми близько, кров піниться, тече венами, згортаючись в отруту, отруює розум. І я досі не розумію, як можу тримати себе в руках.

Три десятки років за плечима. Сука! Я ж не дурень, все розумію, але однаково йду по тонкому льоду. І при всьому цьому мене не залишає думка, що усі ми втягнуті в одну шахову партію і без мого генія мені не вдасться поставити мат своєму супротивникові.

“До” було нестерпне, а тепер рве на хрін зсередини. Ломить кожну кісточку, як у наркомана, і, найголовніше — мене навіть не зупиняє друг.

Я знаю: він близько. Навіть здогадуюся де, але більше не шукаю. Три місяці минуло, бабло я відпрацював. Та не без збитків для себе, потихеньку вийду на колишній рівень. Кидаю погляд у вікно. За ним тихо валить лапатий сніг. Зовсім скоро завершитися рік, який ледь не переламав мене навпіл. Моя особиста трагедія, до якої немає діла жодній живій душі у цьому світі. Мами давно немає. Я думав, що у мене є друг і ніщо не здатне нас розлучити. Життя у черговий раз мене помало, нагадавши, що ніщо не вічне.

Гроші — пил, але, як відомо, саме з пилу був створений наш світ. Я створю свій. Особистий світ, де немає Стаса і більше ніхто не зможе вирвати мені частину серця. Є тільки одна маленька деталь — чи зможу вирвати з купи уламків зруйнованих марень другу половинку. Забути і йти вперед? Але що, якщо у мого продовження будуть її очі? А тут все просто. Я терпів не один рік, тримався на відстані. І вже звикся з думкою про самотність. А так у мене буде її маленька частинка.

Життя — біль! Мама завжди так говорила, згадуючи батька, і тоді я присягався, що ніколи не прив'язуватимуся до жінки. Тоді мені ніхто не сказав, не попередив, що це не посильно людині.

Ніхто і ніколи не знає, де кинути під ноги подушку, щоб падіння було м'яким, без забиття.

Тоді я був іншим і дуже добре пам'ятаю, що змусило пригальмувати. Озирнутися і хотіти змінитися. А чи змінило б — це вже інше питання, на яке навіть я не знаю відповіді.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍