Читати книгу - "Дім, в якому…"

сидів біля стіни й слухав. Але не шум Мотлохівні. Він слухав Вовка. Насторожено та непомітно.

Якби тут не було Вовка, він поговорив би зі мною. Розповів би, що було, поки мене не було, зрадів би моєму поверненню по-справжньому, а не так, як зараз, коли все тільки подумки й нічого назовні, явно.

Стрибунцеві стало сумно.

— Сліпий, — запитав він, — а знаєш, що написано на одежі Зануди та Плаксія? «Не турбуй одинака». В обох.

Сліпий усміхнувся. Вовк весело фиркнув з підвіконня:

— Одинак плюс одинак — два одинаки. А ще десять — це вже ціле море самотності.

— Вони обізвали нас здохляками, — повідомив Стрибунець. — Сказали, що нам серед них не місце.

— Я чув, — озвався Сліпий.

Стрибунець сів біля нього. Сорочка Лося доходила Сліпому до колін. Підсукані рукави валиками закочувалися навколо зап’ясть. Кутики губ вимазані білим. Знову їв штукатурку. Стрибунець присунувся до Сліпого й відчув знайомий запах крейди та брудного волосся. Він скучав за ним, але не знав, як висловити свою радість, що зробити, щоб Сліпий її відчув. Можна було тільки сидіти поруч і мовчати. Сліпий сидів тихо. Але слухав уже Стрибунця. Не повертаючись до нього, він втягнув ніздрями повітря й злизав із губи білий наліт.

«У мене теж є свій запах», — здогадався Стрибунець. Напевно, він у всіх є. У людей, у кімнат, у будинків.

У Мотлохівні він точно є, а ось ця кімната поки що не пахне нічим. Одначе скоро все зміниться.

Він витягнув ноги й заплющив очі. «Ось мій дім, — подумав він. — Це тут. Де Вовк зі Сліпим чекатимуть мене й будуть турбуватися, якщо я десь затримаюся надовго. Це і називається “райські кущі”».

Зранку Вовк узявся за кімнату. Він бігав до Лося та до старших, спускався у двір і на перший поверх, тягнув звідусіль купи всякої всячини та розкладав їх уздовж стін. Стрибунець не виходив. Вони зі Сліпим стерегли кімнату. Вовк роздобув фарби в банках і в балончиках, старий етюдник, драбину й облізлі пензлики. Порожні банки він розставив на підлозі та розклав біля них стосики пожовклих газет. Стрибунець уже почав втомлюватися від його суєти й метанини з різними предметами в руках, але тут Вовк оголосив, що все готово, відтак можна братися до роботи.

Стрибунець допоміг розстелити газети. Вовк заліз на драбину й почав зафарбовувати стіну білим. Древній транзистор виспівував тягучі блюзи, хрипів і сипав утерті жарти. Стрибунець розгулював по газетах і, в передчутті різнобарв’я «райських кущів», тихо підспівував знайомим мелодіям. Сліпий відмивав підвіконня, розбризкуючи сіру воду.

Дзвінок до обіду застав їх зненацька. Вовк залишився, а Стрибунець і Сліпий пішли до їдальні. Спортсмен кидав на них нищівні погляди, Пампух корчив міни, синьоокий Фокусник дивився жалібно й тоскно. Стрибунець уперше користувався протезами прилюдно, нітився — і через те їв дуже повільно.

— Спортсмен якось дивно на нас дивиться, — прошепотів він Сліпому.

— Нехай краще дивиться за своїми.

— Чому?

— Тому що Вовк хитріший, ніж він, — туманно відповів Сліпий і, затиснувши котлету між двома шматками хліба, запхав бутерброд Стрибунцеві до кишені. Другий такий самий бутерброд відтягнув іншу його кишеню. На зворотному шляху вони прикрасили куртку Стрибунця двома масними плямами.

Крім Вовка, який сидів на драбині, в кімнаті виявилися Красуня з Горбачем. Хом’як Гор­бача метався в тазу на одному з ліжок. На підвіконні сушився відмитий до блиску хом’ячий акваріум. Красуня, висолопивши язика, невміло, але старанно тер пластмасовий абажур мок­рою ганчіркою. Горбач, присівши навпочіпки, малював на стіні незрозумілого звіра на стовпо­подібних ногах.

Побачивши їх, він зніяковіло випростався та заховав олівець.

Усе це було внизу. А вище по білій стіні пливли зелені й сині трикутники, червоні спіральки й помаранчеві бризки.

«Сліпий не бачить», — сумно подумав Стрибунець.

— Ну як? — запитав Вовк з висоти драбини.

— Так! — сказав Стрибунець. — Це воно! Якраз те, що треба!

— А це, — Вовк тицьнув пензлем на Красуню й Горбача, — свіжі Чумні Здохляки. Тепер нас п’ятеро плюс хом’як.

«Ось чому Спортсмен так лютився», — зрозумів Стрибунець.

— Можна, я домалюю? — ні до кого не звертаючись, запитав Горбач.

Він повернувся до свого звіра й почав покривати його смужками. На його голові, як продовження настінних, блищали помаранчеві бризки.

— Ми принесли вам їжу, — сказав Стрибунець. — Протічні котлети.

Вечеряти не пішов ніхто. До вечора стіна була розмальована. Верхня частина рясніла літаючими спіралями й трикутниками, на нижній паслися дивовижні звірі. Смугастий звір Горбача. Тонконогий вовк із зубами, як у пилки, — творіння Вовка. Усміхнений хом’як. Красуня намалював червону пляму, розмазав її і заплакав. Спільними зусиллями пляму перетворили на сову.

Стрибунець не зміг втримати пензлика. Вовк обмотав палець протеза ганчіркою і занурив його в фарбу, після чого в шерензі звірів з’явився гігантський дикобраз із кривими голками. Сліпий намалював жирафа, схожого на підйомний кран і порожнього всередині.

Горбач його розфарбував. Коли вони закінчили, фарба була всюди. Газети, одяг, руки, обличчя, волосся, хом’як — усе стало різнобарвним. Лось, який зазирнув перевірити, чому їх не було на вечері, завмер на порозі.

— Боже, — сказав він. — Що робиться!

— Правда, красиво? — шепнув Красуня. — Це ми все самі придумали.

— Я бачу, — сказав Лось. — Ночувати сьогодні будете в мене.

— Ні, — захвилювався Стрибунець, — не можна. Якщо ми підемо, Спортсмен та інші тут усе зіпсують. Ми відкриємо вікна і провітримо. Пахнути зовсім не буде. Будь ласка!

Лось обережно переступив поріг і прилип підошвами до газет.

— Опозиція? — запитав він у Вовка.

Вовк кивнув.

— Вони самі нас виперли.

Лось розглядав замурзані обличчя, підлогу та банки з фарбою, потім перевів погляд на стіну. Хлопчики затамували подих.

— Ось тут у вас, начебто, порожнє місце, — сказав Лось.

Порожнє місце зайняв зелений динозавр з фігурою кенгуру, а костюм Лося прикрасився смарагдовими плямами.

— Так, — заявив Лось, піднімаючись з колін. — Це заразливо. А тепер будемо митися. — Він застромив пензлик у банку з фарбою. — На інші стіни чекає та ж доля?

— Придумаємо що-небудь, — пообіцяв Вовк.

— Не сумніваюся, — сказав Лось. — Відкривайте вікна.

Вони відчинили вікна й прибрали замазані фарбою газети. Лось повів Стрибунця та Красуню відмиватися. Він мив їх по черзі. Як тільки груба щітка відривалася від Стрибунця й накидалася на Красуню, Стрибунець засинав. Серед білих кахлів, під гуркітливим гарячим водоспадом, погойдуючись і впиваючись пальцями ніг у решітку стоку, щоб не впасти. Звиски Красуні, заглушені душем, віддалялися, руки Лося струшували його, з’являлася намилена щітка — і він прокидався. Потім його, загорнутого в рушник, несли кудись, і він уже не спав, але вдавав, що спить, щоби не йти самому. У кімнаті він вистромився з пелехатого кокона.

Горбач, Сліпий і Вовк сиділи рядком на ліжку. Стіна сяяла перед ними майже підсохлою пишнотою, і Стрибунцеві знову стало сумно від того, що Сліпому ніяк не вдасться її побачити. Лось укрив його ковдрою, і Стрибунець причаївся під нею, наче в теплій норі. Голоси жебоніли, перекочуючись через нього, він не розрізняв слів і, вже засинаючи, покликав:

— Сліпий...

До нього підкрався хтось, хто пахнув фарбою.

— Знаєш, — шепнув Стрибунець. — Цей динозавр — він трохи опуклий. Коли висохне, ти зможеш його побачити... Якщо торкнешся...