Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

час утекти на подвір’я. Коли почув, як відчиняються вхідні двері, я, нахиливши голову, вискочив із-під її ударів, як Попенченко, й теж побіг до дверей. Батько ще встиг мене погукати, але я вже «не чув».

Ну, і скажіть мені, що вони виграли цим скандалом? Тепер сидять і сваряться. Мама вимагає, щоби батько йшов нас шукати, а батько огризається, що це непедагогічно, що раніше нужно було думать — перед тим, як руки розпускать, що, якби їй хтось так урізав, вона б уже й не підвелась. Убити хотіла?

— Якщо ти вмієш стримуватися, то треба було самому і бити, — дуже логічно заперечує йому мама.

І так сидітимуть годину, сподіваючись, що ми вже не витримаємо і прийдемо. І тоді можна буде далі розмовляти. Ага!

У нас іще в запасі четирнадцать мінут. Треба дати їм час заспокоїтися.

Розділ 10

Поки я повечеряв, поки успокоївся… Тоді вирішив, що треба-таки йти на Клубну. Якщо не вдасться перехопити Світлану біля дому, завтра знову може кудись повіятися. Заодно подивлюся, в чому вона прийде: у штанах чи у платті.

Іти у штатському через цих тунеядців-волейболістів мені не хотілось аж ніяк. Довелося піти в кінець вулиці — аж до поляни, і там уже завернути в направлєнії Клубної. Ну, нічого, це полєзно для дєла. Усі діти, крім Вовки, тинялися по вулиці. Ясно. Ждуть, поки батьки підуть до когось пиячити, щоб самим сипонуть на поляну — костьор палити.

Коли вже її застроять? Но це ж нада стільки сапьорів нагнать сюди, весь пісок перевіять, усі міни, гранати, снаряди, навіть патрони позбирать… А кісток там скіки! Бої тут були — ого-го! Форсірованіє, одне слово. Хто цим займеться? Нікому. Якби не опасно було, випустили би школу — за один день усе зробили б. Як у колхозі: приїхали, все позбирали, що колхозники залишили в полі, решту витоптали, наказилися, наспівались — і додому. Всьо. Вопрос закрит!

А сапьорів таку кількість тіки з цілої області довелося би збирати. Ну, так шо? Солдатікам — тіки радість би. Тут би вони і поработали, і покупались, і від’їлися би. Тітки з цілої Варварки збіглися би, щоб їм шось смачненьке принести. Це в Соляних солдатіків не дуже люблять, бо вони по селу в самоволку гуляють і тирять усе, шо можна. А тут воєнних частей нема. Їх би як рідних обхажували.

Опа! А це ще шо за «Москвич» біля Золотченків стоїть? Мабуть, якісь гості наїхали, бо не наша, не варварська, машина. А якби Ванька купив, то я б уже точно знав: у нас же регістрірував би. Нє, чужа. А номерок про всякий случай треба записати…

Ну, от! Там волейбол, а тут іще краще — малі в пекаря воюють. Хоч би ніг мені своїми ломаками не переламали. Ото вже Петрович буде збиткуватися! «Ранєніє в бою!!!»

А хіба я винуватий, що пізно народився? Мені в сорок п’ятому було десять років. От як би я на війну попав? А тепер, бачиш, вони всі герої. Як на сьоме листопада йдуть на построєніє, так усі в медалях. А я… ЯК салага. Тіки значок «Отлічнік ГТО». Я його й не вдіваю. Бо ще більше сміятимуться.

Малий Баєв на подвір’ї щось майструє. Мене помітив і сховав. Мабуть, самопал. Од такого можна ждать іще й не такого! А потім у магазіні спічок нема. Хоч від пальця прикурюй. Ну, малим я його назвав не тому, що він справді малий. Вигнався вже такий, що й мене переріс. Це у смислі, що є ще старий Баєв — його батько, — а цей значить, малий.

Я зупинився, дістав «Біломор» і почав закурювати прямо перед їхнім двором. Хай понєрвнічає. А він діствітєльно сидить і на мене дивиться. Жде, щоби пішов.

— Як діла, Баєв? — питаю.

— Законно, — невпевнено відповідає.

— Законно — це коли все по закону, поняв?

— Ага, — каже.

— Ну, дивися, — попрощався я й пішов далі.

Сутеніло. Мабуть, якби я вийшов на півгодини пізніше, у провулку вже нікого би не було: волейболісти вже тепер, мабуть, розходяться, якщо ще не розійшлися. Який же інтерес по м’ячу гатити в такому мороці, — тільки очі собі гробити? Та й не тіки очі. Бо м’ячем можна так урізати один одному, шо… Але полезно буває так пройтися по своєму участку: там «Москвича» чужого побачив, там Баєва за шкодою, тут бойовисько обійшов без потерь…

От уже і провулок. Постою тут під деревом — так я менше замєтний. Тільки став, як щось мене тюк по голові! Дивлюся, шовковиця. Ох, і місце собі вибрав! Під шовковицею стояти — собі дорожче. Весь у п’ятнах будеш.

А більше тут і нема де сховатися. Якась вона гола, ця Клубна. Самі клумби перед заборами. Уже б і називалася Клумбна! Я швидким кроком пройшов до наступного провулка і там зупинився під кленом. Навіть якщо Свєтка буде вертатися по Чекістів, я її побачу й устигну дійти до її калітки раніше.

От тільки місце тут таке оживльонне! Так і ходять! А чого, спрашується? Магазин на Пісках — у кварталі звідси — замкнено. Хозяйственний — замкнено. А ходять так, наче все работає. Мене, канєшна, не впізнають по гражданкі. Так починають придивляться, хто це там ховається під деревом.

Ну, але через два часа стемніло зовсім, мене даже не замічали. Що я, даром у сірій рубашці й у чорних штанах? Боявся, правда, що в темряві не побачу, коли Свєтка додому буде йти. Але вікна світяться, ніхто там пройти не може незамітний. Навіть кота побачив, який через дорогу переходив біля її калітки. Додому піду по Садовій. Я не суєвірний, але чого йти туди, де кіт перейшов?

Казав Петрович, що коли бандити живого спалили старшину Безушка під Половинками, то він, коли на пост їхав, теж не суєвірний був: пішов до свого трофейного німецького мотоцикла просто навпростець. Ледве не наступив на того чорного кота, що проскочив між ним і мотоциклом. Петрович йому:

— Пережди, Безушку! Хай хтось пройде.

Ні. Пішов. І ото стояв на посту при дорозі. Побачив дві полуторки, вийшов зупинити… Перша затормозила, в кузові появився мужик і вихлюпнув прямо на старшину відро бензину. А з другої через минуту кинули факел і поїхали. Так і згорів Безушко.

Не знаю, звідки відомо, що все було так, як розказує Петрович, — ніхто ж не бачив. Його вже згорілого найшли під утро…

А в Октябрському якісь татари заарканили сержанта і