Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 22

Вероніка

 

Моє серце впало, коли очі звикли до яскравого світла. Я підвелася і сіла наліжку. Богдан поворухнувся біля мене. Його заспані очі металися від мого обличчя до обличчя розлюченого обличчя мами, а його рука міцно стискала мою руку. Він поглядом питав дозволу почати розмову. Я ледь помітно хитнула головою. Буде тільки гірше.

— Мамо, я... я можу пояснити, — затинаючись, тремтячим голосом промовила я, наважившись подивитися на матір.

Очі її звузилися, я відчувала її гнів у напруженій тиші, що настала.

— Пояснити? Що тут пояснювати, Ніко? Я приходжу з роботи і знаходжу тебе в ліжку з хлопцем!

Щоки Богдана залилися багряним рум’янцем, я бачила, як йому незручно, а разом з тим зсунуті брови і стиснуті щелепи видавали злість, яку він старанно стримував. Він готовий був зірватися на мій захист, але, зробивши зусилля, надав голосу максимальної м’якості і промовив:

— Ольго Петрівно, ми не…

Мати перебила його різким помахом руки, не вгамовуючи люті. 

— Я не хочу цього чути, юначе. Тобі нема чого бути в ліжку моєї дочки. Ти подивись на себе! Пика побита, голова нечесана! Я завжди знала, що з тебе не вийде нічого путнього. Треба була ще в школі ставити тебе на облік, а я тебе пожаліла.

Мій шлунок крутило від почуття провини, коли я намагалася знайти правильні слова, щоб пояснити все мамі. Я почувалася брудною, наче вулична дівка. Мати дивилася з такою відразою, наче так і було.

— Мамо, ти не маєправа його ображати! — образа за коханого накрила мене з головою. Я вперше в житті кричала на матір настільки не тямилася від злості.

— Через хвилину його тут не повинно бути,— зиркнувши спопеляючим поглядом на Богдана, повернулася на п’ятах і вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима.

У кімнаті запанувала приголомшлива тиша, ми сиділи розчавлені вагою маминого гніву. Я повільно опустилася на ліжко, серце було важким від жалю.

— Мені дуже шкода, Ніко, — прошепотів Богдан, а мої очі пекли сльози. — Я не хотів, щоб це сталося.

— Ти не винен. Я просто не розумію, в чому моя провина? Адже вона навіть не захотіла слухати.

Богдан простягнув руку, ніжним дотиком змахнув мої сльози.

— Гей, усе гаразд. Ми розберемося разом. Я зараз піду і все їй поясню.

Богдан обіймав мене, шепотів ніжні заспокійливі слова, але вони пролітали повз вуха. Гірка образа комом стояла в горлі, готова пролитися потоком сліз. Що поганого в тому, щоб зустрічатися з хлопцем? Тим паче це мої перші стосунки, і задача матері дати мені пораду і підтримати, а не викачувати в болоті, ображаючи нас обох. 

Богдан все-таки пішов поговорити з моєю мамою, а я залишилася сидіти на ліжку, відчуваючи суміш емоцій. Провина, жаль і глибоке почуття тривоги осіли в моїх грудях. Я не могла позбутися відчуття, що я всіх підвела, особливо маму. І все ж вирішила  набратися сміливості, щоб вилити все, що накипіло в мені. Вона повинна побачити мене дорослою, самостійною особистітстю. Повинна прийняти, що я тепер не одна, у мене є Богдан, і це не зміниться.

Хвилини здавалися годинами, поки я з нетерпінням чекала на повернення Богдана. Кожна секунда лише посилювала моє побоювання щодо того, що відбувається за межами кімнати. Чи вислухає його мама? Чи зрозуміє вона?

Нарешті, через, здавалося, цілу вічність, двері зі скрипом відчинилися, і Богдан повернуся у кімнату. Вираз його обличчя був серйозним, в очах горів сум.

— Вона не стала мене слухати, — тихо сказав він, знову сідаючи біля мене. — Я все пояснив, але вона надто розлючена, щоб сприймати мої доводи. Думаю, їй потрібен час.

Не відчувши полегшення, на яке я так чекала, зрозуміла, що мені потрібно самій відверто поговорити з матір’ю. Намагаючись ігнорувати її неповагу до Богдана не можна. Якщо і надалі ховатиму голову в пісок, як страус, ніколи не заслугую на її повагу.

— Тобі краще піти, — сказала Богдану, хоча зараз, як ніколи, потребувала його підтримки.

— Ти впевнена?

— Ну, не вб’є ж вона мене, — намагалася заспокоїти хлопця, поцілувала його в щоку, — іди. Все буде гаразд.

 Я увійшли до кімнати, мій погляд зустрівся з її, усе ще затьмареним гнівом і розчаруванням. 

— Мамо, — почала я цього разу рівним голосом, — я знаю, що ти засмучена, і розумію чому. Але, будь ласка, дозволь мені пояснити…

Я спробувала вилити серце мамі.  Пояснити глибину своїх почуттів до Богдана, як наші стосунки розквітли з часом і що я ніколи не хотіла її образити чи розчарувати. Як і всі дівчата, я мріяла про романтику і свого принца. Знаю, що насправді вона хоче для мене добра. І покоховши Богдана, я не змінилася, так і залишилася її любою донечкою.

— Чому речі розкидані? — суворо спитала мама, наче у книзі, що лежала на журнальному столику були всі проблеми.

— Присягаюся, ми не зробили нічого поганого. Ти чула, що я казала, мамо?

— Перетворила квартиру на стайню! Пилюка скрізь! 

— Я все приберу, — залепетала я, зрозумівши, що зараз не час сперечатися і злити її ще дужче. Зараз я маю створити видимість слухняної дівчинки. Але як же відчайдушно стукало моє серце! Я опустила голову і ковтала сльози. Їх було не стримати, але я не хотіла показувати їх мамі. Тоді вона остаточно візьме наді мною гору, і я зістарюся в нашій квартирі, сидячи біля її ніг і так і не побачивши нічого прекрасного у житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍