Читати книгу - "Учитель"

блакитних очах, щойно його погляд зустрічався з моїм. Пеле уникав розмови зі мною; тепер я був позбавлений навіть його фальшивої ввічливості. Моя душа часом несамохіть повставала проти стосунків такого роду, а також проти проживання в домі та служіння такому чоловікові — але хто вільний від тиску обставин? І тоді я теж не був вільним; кожного ранку прокидався з наміром скинути це ярмо й піти геть з одним лише portmanteau[222] в руці — якщо й не жебраком, то принаймні вільною людиною; однак увечері, коли повертався з pensionnat de demoiselles, певний приємний голос звучав у моїх вухах; певне обличчя, таке розумне, таке покірне, замислене і водночас м’яке повставало перед очима; певний склад характеру, гордий і заразом податливий, вразливий та розважливий, серйозний та пристрасний виринав у моїй пам’яті, певного роду почуття — палкі й стримані, витончені й практичні, чисті й могутні, захоплювали і тривожили мене — а видіння нових уз, якими я хотів би себе зв’язати, нових обов’язків, які прагнув виконувати, зробили мене неспроможним до ремствування та бунту, і звеліли мені зі спартанським терпінням витримувати примхи ненависної долі.

Лють Пеле поступово вгамувалася; для того, щоб вона зародилася, зміцніла та щезла, знадобилося лише півмісяця; в цей проміжок часу відбулося звільнення ненависної вчительки в сусідньому пансіоні; тоді ж я постановив знайти свою зниклу ученицю; в той же час мені відмовилися дати її адресу; і, зрештою, я попросив мадемуазель знайти мені заміну. Останнє, здавалося, змусило мадемуазель отямитись; її розсудливість і проникливість, які дали збій унаслідок ілюзій, знову дали їй змогу повернутись у звичну колію, щойно ілюзії розвіялися. Говорячи про звичну колію, я маю на увазі не крутий та важкий шлях доброчесності — на ньому вона ніколи й не була — а прямий шлях здорового глузду, з якого останнім часом звернула вбік. І, ступивши на нього знову, вона сумлінно пішла дорогою, що проклав для неї її давній шанувальник, месьє Пеле. І скоро вона його наздогнала й наново обплутала своїми сітями. Які прийоми були застосовані, щоби вдруге заспокоїти і засліпити його, мені невідомо, але їй вдалося не тільки приборкати його гнів, а й приспати інтуїцію, що невдовзі знайшло відображення у виразі обличчя та манері поведінки Пеле; напевно, вона зуміла переконати його, що я ніколи не був йому суперником, та й ніколи не буду, і два тижні гніву, спрямованого на мене, завершилися нападом надмірного милосердя та люб’язності, правда, не без домішки самовдоволення — радше сміховинного, ніж дратуючого. Холосте життя Пеле минало в суто французькому стилі, без особливих моральних обмежень; думаю, що й подружнє життя його буде не менш французьким. Він часто похвалявся мені, що є справжньою «грозою» для чоловіків своїх знайомих жінок, і я відчував, що тепер не дуже складно буде відплатити йому тією ж монетою.

Криза насувалася. Не встигли початися канікули, як усі ознаки наближення видатної події вже були помітні в будинку Пеле: малярі, натирачі підлоги, шпалерники негайно стали до роботи, і чутно було розмови про lа chambre de Madame,[223] le salon de Madame.[224] Вважаючи малоймовірним, що такого титулу в нашому домі удостоїли стару дуенью, і що її син настільки пройнявся синівською шанобливістю, що вирішив облаштувати кімнати спеціально для матері, я дійшов висновку — спільно з кухаркою, двома покоївками та посудницею — що ці два чепурних покої призначені для молодшої Madame.

Офіційно про майбутню подію вже повідомили. За якийсь тиждень месьє Франсуа Пеле, directeur, та м-ль Зораїда Ретер, directrice, будуть поєднані узами шлюбу. Monsieur особисто повідомив мені цей факт, завершивши його люб’язним запевненням, що він хоче, аби я й надалі залишався його вправним помічником та другом, і пропозицією підняти мені платню на двісті франків per annum; я подякував, не давши, однак, остаточної відповіді; коли він вийшов, я скинув блузу, надягнув куртку і вирушив на довгу прогулянку до Фландрських воріт для того, щоб охолодити кров, заспокоїтися й упорядкувати думки. Власне, я щойно отримав те, що називається звільненням. Не міг та й не хотів утаювати від себе той факт, що оскільки м-ль Ретер невдовзі стане Madame Пеле, мені негоже бути залежним від неї пожильцем у будинку, який от-от стане її. Нинішня поведінка мадемуазель щодо мене була гідною і належною, однак я знав, що її колишні почуття не змінилися. Зовнішню пристойність, замасковану під Практичність, було збережено, однак Нагода могла виявитися сильнішою за них обох — і тоді Спокуса змела б усі обмеження.

Святенником я не був — і тому не міг похвалитися безгрішністю: словом, якби я залишився, ймовірність того, що за три місяці під дахом будинку месьє Пеле розгорнеться тривіальний французький роман, була великою. Але сучасні французькі романи мені не до смаку — з погляду ні практики, ні теорії. Хоча мій життєвий досвід і був доволі обмеженим, але одного разу я вже мав змогу зблизька спостерігати за подібним прикладом та результатами захоплюючої та романтичної домашньої зради. Над нею не було золотого німба вимислу: я бачив її чітко й без прикрас, і це було огидно. Бачив розум, отруєний постійними вивертами та звичкою підступного обману, і тіло, розбещене заразним впливом загрузлої в гріхах душі. Я багато страждав від довгого споглядання такого видовища, про що тепер не шкодую, оскільки навіть спогади про це слугували добрим засобом від спокуси. Ці спомини породили в моєму мозку впевненість, що незаконне посягання на чужі права є задоволенням оманливим та отруйним — пустота його розчаровує відразу, жорстоко мучить опісля, а розбещуючий вплив відчувається все життя.

Із усього цього випливало, що я маю залишити дім Пеле, до того ж, негайно.

«Але, — застерігала Обачність, — тобі нікуди йти і ні на що жити, — й тут марення справжньої любові явилися мені: ніби Френсіс Анрі стоїть поруч зі мною — тендітна талія її немовби запрошує, обійняти, рука прагне взяти мою; і я відчував: ця долоня створена для того, щоб я стискав її у своїй; не міг відмовитись від своїх надій і не міг відвести очей від її; бо в них бачив обіцянку справжнього щастя та рідкісного єднання сердець. Із виразом її очей я здатен був робити все, що завгодно, — міг запалити в них щастя, вселити побожний трепет, викликати захват, підняти дух, а часом і змусити завмерти в сум’ятті. Мої надії та рішучість працювати, бути достойним та досягти певного становища в суспільстві — все це вишикувалося переді мною, і