Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 30

ФЕЛІКС

– От, хулера, тут чорт ногу зламає. Де повертати? Що за нетрі? Дзвенькни ще раз Никифору, – Артур зменшує швидкість, намагаючись вигледіти потрібну нам будівлю з–поміж нетрів, серед яких ми опинилися.

– Ну й відстій, – Лариса висловлює загальну думку присутніх у машині. Усі притихли і крутять головами на всі боки, немов на екскурсії.

Не вище двох поверхів, напівзруйновані будівлі, практично повна відсутність людей на вулиці – це те, що постає перед нашими очима. Купи сміття, що розвівається вітром, розкидані по тротуарах. Та й тротуарів, як таких немає. Тільки ознаки доісторичного їх спорудження. Цивілізація або не встигла дістатися до цих місць, або поспіхом покинула їх у паніці, не будучи затребуваною. Рідкісні таблички на фасадах будинків не приносять користі, вони давно застаріли й перестали виконувати свою основну, інформаційну функцію. Само собою напрошується думка, що це ідеальне місце для заходу, заради якого ми тут опинилися.

– Никифор каже, що орієнтир – пожежний гідрант, недалеко від входу. Він уже тут і зараз вийде на подвір'я, – заспокоюю я компанію, зв'язавшись із другом телефоном і отримавши конкретні вказівки, де його шукати.

– Квест! Ось я вам пропонував краще вибрати квест–кімнату, а ви, як завжди. Мордобій – краще, – прокидається Пашка від глибокого трансу, презирливо оглядаючи район, яким рухається наш автомобіль.

– Годі скиглити. Увімкни мізки. За квест платиш на вході, отримуєш хайп і на вихід, – не стримується Артур. – А тут ми робимо ставки на гравця і, якщо він перемагає, то й ми в шоколаді. Він із надією і певним викликом дивиться на мене, розраховуючи на мою підтримку.

– Недотепа, ти, – Лариса ковзає рукою по лобі Пашки, на знак того, що йому потрібно порозумнішати. Помітно, що йому лестить її увага. І він готовий вигадати чергову нісенітницю, щоб домогтися подібного жесту з її боку.

Артур повертає праворуч виключно інтуїтивно, і нашому погляду відкривається вулиця, де припарковано з десяток автомобілів, біля одного з нічим непримітних будинків. Контраст між шикарними автомобілями і навколишньою атмосферою вражає навіть таких байдужих, як я.

У полі зору маячить фігура Никифора. Нарешті можна зітхнути з полегшенням. Ми на місці.

– Ну, і де тут гідрант? – не можу я стримати претензії до Никифора, вискакуючи з салону автомобіля в нетерпінні отримати від нього пояснення.

– Ось, – він так комічно викидає руку й одночасно випинає підборіддя в напрямку будівлі на протилежному боці вулиці, де у вікні будинку стоїть гідрант. Я відстежую його рухи і не можу стриматися від сміху.

– Якби не автомобілі вздовж тротуару, ми б колесили тут до настання темряви. А ти бігав би всіма околицями, виглядаючи нас, – я дивуюся, як можна бути таким тупоголовим.

– Феліксе, ти взагалі, як, у формі? Усе норм? – він намагається переключити розмову на іншу тему.

– Показуй дорогу, – я ігнорую його слова. Уся команда вивантажилася з транспортного засобу і стоїть в очікуванні подальших розпоряджень Нікіфора.

– Ще потрібно пройти кілька метрів тут, за рогом, – Нікіфор показує нам вхід у напівпідвальне приміщення, з майже розваленими сходинками.

– Підстава якась, не інакше, – примхливо бурмоче собі під ніс Пашка . Він досі є затятим противником відвідування подібних місць.

Під загрозою переламати нижні кінцівки, спускаємося сходами і потрапляємо в приміщення, явно не призначене для такого роду заходів. У підвалі характерний затхлий запах, у рідких променях сонця, що скупо пробивається, суцільна пилова завіса.

Майданчик п'ять на шість метрів з великою натяжкою може претендувати на звання боксерського рингу. Натягнуті канати суто символічно. Усе вказує на спонтанність організації заходу. Але публіка присутня і в чималій кількості. Контингент відповідний.

Никифор підводить мене до дивної безликої особи, без віку. Місцевий заправила реагує рваними, короткими рухами і рук, і голови. Дрібний і щуплий він блищить абсолютно лисою головою. На невиразному обличчі безбарвні очі й повна відсутність брів. Проте зі слів Никифора відомо, що йому належать усі підпільні клуби подібного плану в місті. Він їх підім'яв під себе внаслідок переділу років зо два тому.

Ми обмінюємося кивками замість привітань. Похмурий господар окидає мене хватким поглядом від верху до низу, роблячи легкий кивок головою, що вочевидь означає "даю добро" і водночас є командою для персоналу не зволікати й розпочинати дійство.

Мій супротивник метушиться навколо рингу, підстрибуючи і розминаючи шию. На його майці легко можна прочитати "Балда". Багатообіцяюче.

Ми з Балдою починаємо гарцювати на рингу. Обмінюємося короткими стусанами, перевіряючи оборону і відскакуємо один від одного. Він професійно ухиляється від моєї двійки, заряджаючи мені свінгом у підборіддя зліва. Мене злегка веде від зіткнення з його рукавичкою. Він натикається на мій улюблений крос і осідає на підлогу.

На цифрі шість встає на ноги. озвірілий погляд Балди не обіцяє мені нічого хорошого. Але не такий страшний чорт, як його малюють.

Натовп навколо нас біснується в екстазі. Глядачі підбадьорюють нас вигуками. За звичкою відключаю свій слух від глядацького гулу, щоб не заважав вести бій. Поза моєю волею, на екрані дисплея, вбудованого в мою голову, виникає ніжний образ Поліни, винуватиці трепету мого серця. Моє найпотаємніше бажання – зірвати поцілунок із цих бажаних губ. Загадую, здобуду перемогу сьогодні – здійсниться бажане. Розумію, що по–дурному, але зате буде по–моєму.

Отримую потужний хук його правою, а він пропускає два моїх джета в голову. Балда рветься вперед, непередбачувано залишивши живіт незахищеним, чим я користуюся і засаджую йому по повній. Він секунду корчиться від болю, відступає назад правою ногою, яка наступної миті летить у мою голову. Реагую і виставляю блок лівим плечем.

Чується свисток судді, він оголошує закінчення бою. Ми з Балдою розходимося по різних кутках, відновлюючи дихання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍