Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

94
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 94
Перейти на сторінку:
літер там не було, але очі нашої старої сирени мрійливо затуманились, і вона бачила те, чого жадала.

— Більше нічого? Більше нічого? — знову запитала вона невдоволено.

Все це були гарні, святі речі — крила, запашне перукарське мило, голуби,— але ж це тільки красиві слова, вітер, а практичний розум, розум жінки прагнув чогось іншого, відчутнішого, певнішого. Скільки разів за своє життя вона чула ці високопарні слова! А що з того? По стількох роках трудів залишилася самотньою на роздоріжжі.

— Більше нічого? — знову прошепотіла вона докірливо.— Більше нічого?

Вона дивилася мені в очі, як зацькована сарна. Я пожалів її:

— Пише й дещо інше, дуже, дуже важливе, мадам Ортанс, тому я залишив його на кінець.

— Ану ж, давай глянемо...— мовила вона знесилено.

— Пише, що як тільки повернеться, то впаде тобі в ноги й проситиме тебе, проситиме із сльозами на очах, щоб ти пішла з ним під вінець. Він більше не може витримати. Каже, хоче зробити тебе своєю дружиною, щоб ви вже ніколи не розлучалися...

І тоді по її кислому виду покотилися сльози. Ось вона, велика радість, ось він, порт, ось вона, мука всього її життя! Знайти нарешті спокій, лягти в чесне ліжко, досить уже!

Вона витерла сльози і сказала з благородною зверхністю:

— Добре, я згодна. Але напиши йому, будь ласка, що тут у селі не купиш фати, нехай привезе з Кастро. Хай привезе й дві білих свічки з рожевими стрічками. І цукерок, які там є кращі, з мигдалем. І хай візьме мені білий весільний наряд, шовкові шкарпетки та шовкові пантофлі. Простирадла ми маємо, напиши йому, нехай не бере. І ліжко маємо.

Мадам уже порядкувала, уже давала доручення своєму чоловікові. Від неї враз війнуло гідністю одруженої жінки.

— Я б хотіла дещо тобі запропонувати, щось серйозне,— сказала вона й затнулася, схвильована.

— Кажи, мадам Ортанс, я до твоїх послуг.

— Ти нам дуже подобаєшся, і мені, і Зорбасу, ти й щедрий, не осоромиш нас. Будеш нашим кумом?[40]

Я здригнувся. В нас, у батьківському домі, була колись служниця, баба Діамандо, років за шістдесят, стара діва. Напівбожевільна через свою цноту, нервова, зморшкувата, як родзинки, плоскогруда й вусата. Вона закохалася в Міцоса, сина бакалійника з нашого кварталу, брудного, вгодованого, голобородого селюка.

— Коли ти мене візьмеш? — запитувала вона його щонеділі.— Візьми мене! Як ти можеш витримувати? Я вже не можу!

— І я не можу,— відповідав хитрий синок бакалійника; він лестив їй, щоб мати її за постійного покупця.— Я теж не витримую, люба моя Діамандо, але почекай ще трохи. Почекай, поки в мене з’явиться борода...

Так минали роки, а баба Діамандо чекала. Нерви її заспокоювалися, головні болі слабшали, на гірко стиснутих нецілованих вустах почав з’являтися усміх. І одяг вона стала прати краще, і тарілок менше била, і страва в неї вже не підгорала.

— Будеш нашим кумом? — запитала вона в мене тайкома одного вечора.

— Буду, Діамандо,— відповів я, й до горла мені підступив гіркий клубок.

Це кумівство завдало мені великих мук, і саме тому, слухаючи тепер мадам Ортанс, я здригнувся.

— Буду,— сказав я,— це честь для мене, мадам Ортанс...

— Тоді називай мене кумою, коли ми наодинці...— попросила вона й усміхнулася з гідністю. Потім підвелася, розправила буклі, що звисали з її капелюшка, облизала губи і додала: — Добраніч, куме! Добраніч, а йому щасливого повернення...

Я дивився, як мадам віддаляється перевальцем, вигинаючи по-дівочому грайливо старечу талію, як підстрибує від радості, залишаючи своїми старими криво стоптаними чобітками вузенькі глибокі сліди в піску.

Не встигла вона проминути мис, як над берегом здійнялися несамовиті крики й голосіння.

Підхопившись, я побіг туди: попереду, на другому мисі, голосили жінки. Я видерся на скелю, роззирнувся. Із села викотився гурт чоловіків та жінок і помчав до мису, услід їм валували собаки, зо три вершники обігнали гурт, здійнявши хмару куряви.

«Якесь нещастя»,— подумав я, кидаючись униз, до мису.

Гамір чувся дедалі голосніше, сонце заходило, в небі непорушно зависло кілька весняних рожевих хмаринок. Смоква Хазяйської доньки вкрилася свіжим зеленим листям.

Несподівано переді мною виринула мадам Ортанс: вона бігла назад розпатлана й задихана, один її чобіток злетів з ноги. Мадам тримала його в руці, плачучи на бігу.

— Куме... Куме...— крикнула вона й упала на мене.

Я підтримав її й запитав:

— Чому ти плачеш, кумо?

І допоміг їй надіти чобіток.

— Я боюся... Боюся...

— Чого?

— Смерті.

Вона відчула в повітрі подих смерті й злякалася. Я взяв її під руку, м’яку і в’ялу, але старече тіло опиралося й дрижало.

— Не хоче... Я не хоче...— скиглила вона.

Бідолашна боялася підступити до того місця, куди завітала смерть. Щоб костомаха не побачила її й не запам’ятала... Як і всі старі, наша нещасна сирена ладна була сховатися в зеленій траві й позеленіти, сховатися в землі й стати землистою, аби тільки костомаха не розпізнала її.

Вона дошкандибала до оливи, розгорнула своє латане пальтечко.

— Укрий мене, куме,— сказала,— укрий і йди собі.

— Тобі холодно?

— Холодно, укрий мене.

Я укрив її якомога дбайливіше, щоб вона не виділялася на землі, і пішов.

Мис був уже недалеко, і тепер ясно чулося голосіння. Назустріч мені біг Мімітос.

— Що там таке, Мімітосе? — крикнув я.

— Утопився! Утопився! — крикнув він на бігу.

— Хто?

— Маврандонісів Павліс!

— Чому?

— Вдова...— Голос його потонув у лементі.

А те слово зависло в повітрі й виповнило вечірній присмерк образом вигинистого небезпечного тіла вдови.

Я вже дістався до скель, на яких згромадились усі селяни. Чоловіки стояли мовчки, з непокритими головами, жінки, спустивши хустки на плечі, рвали на собі волосся й лементували, а на ріні лежало роздуте посиніле тіло. Старий Маврандоніс непорушно стояв над ним, не відриваючи від нього погляду; правою рукою він спирався на палицю, налігши на неї всією своєю вагою, а лівою стискав гостру сиву бороду.

— Будь вона проклята! — розлігся раптом пронизливий крик.— Бог їй цього не простить!

Одна з жінок підхопилася з землі й гукнула:

— Та що це таке, невже в селі немає жодного чоловіка, котрий би зарізав її, як вівцю? Тьху на вас!

І вона плюнула в бік чоловіків, що стояли мовчки.

Озвався лише Кондоманьольос, хазяїн кав’ярні:

— Ти нас

1 ... 51 52 53 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"