Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Більше нічого? Більше нічого? — знову запитала вона невдоволено.
Все це були гарні, святі речі — крила, запашне перукарське мило, голуби,— але ж це тільки красиві слова, вітер, а практичний розум, розум жінки прагнув чогось іншого, відчутнішого, певнішого. Скільки разів за своє життя вона чула ці високопарні слова! А що з того? По стількох роках трудів залишилася самотньою на роздоріжжі.
— Більше нічого? — знову прошепотіла вона докірливо.— Більше нічого?
Вона дивилася мені в очі, як зацькована сарна. Я пожалів її:
— Пише й дещо інше, дуже, дуже важливе, мадам Ортанс, тому я залишив його на кінець.
— Ану ж, давай глянемо...— мовила вона знесилено.
— Пише, що як тільки повернеться, то впаде тобі в ноги й проситиме тебе, проситиме із сльозами на очах, щоб ти пішла з ним під вінець. Він більше не може витримати. Каже, хоче зробити тебе своєю дружиною, щоб ви вже ніколи не розлучалися...
І тоді по її кислому виду покотилися сльози. Ось вона, велика радість, ось він, порт, ось вона, мука всього її життя! Знайти нарешті спокій, лягти в чесне ліжко, досить уже!
Вона витерла сльози і сказала з благородною зверхністю:
— Добре, я згодна. Але напиши йому, будь ласка, що тут у селі не купиш фати, нехай привезе з Кастро. Хай привезе й дві білих свічки з рожевими стрічками. І цукерок, які там є кращі, з мигдалем. І хай візьме мені білий весільний наряд, шовкові шкарпетки та шовкові пантофлі. Простирадла ми маємо, напиши йому, нехай не бере. І ліжко маємо.
Мадам уже порядкувала, уже давала доручення своєму чоловікові. Від неї враз війнуло гідністю одруженої жінки.
— Я б хотіла дещо тобі запропонувати, щось серйозне,— сказала вона й затнулася, схвильована.
— Кажи, мадам Ортанс, я до твоїх послуг.
— Ти нам дуже подобаєшся, і мені, і Зорбасу, ти й щедрий, не осоромиш нас. Будеш нашим кумом?[40]
Я здригнувся. В нас, у батьківському домі, була колись служниця, баба Діамандо, років за шістдесят, стара діва. Напівбожевільна через свою цноту, нервова, зморшкувата, як родзинки, плоскогруда й вусата. Вона закохалася в Міцоса, сина бакалійника з нашого кварталу, брудного, вгодованого, голобородого селюка.
— Коли ти мене візьмеш? — запитувала вона його щонеділі.— Візьми мене! Як ти можеш витримувати? Я вже не можу!
— І я не можу,— відповідав хитрий синок бакалійника; він лестив їй, щоб мати її за постійного покупця.— Я теж не витримую, люба моя Діамандо, але почекай ще трохи. Почекай, поки в мене з’явиться борода...
Так минали роки, а баба Діамандо чекала. Нерви її заспокоювалися, головні болі слабшали, на гірко стиснутих нецілованих вустах почав з’являтися усміх. І одяг вона стала прати краще, і тарілок менше била, і страва в неї вже не підгорала.
— Будеш нашим кумом? — запитала вона в мене тайкома одного вечора.
— Буду, Діамандо,— відповів я, й до горла мені підступив гіркий клубок.
Це кумівство завдало мені великих мук, і саме тому, слухаючи тепер мадам Ортанс, я здригнувся.
— Буду,— сказав я,— це честь для мене, мадам Ортанс...
— Тоді називай мене кумою, коли ми наодинці...— попросила вона й усміхнулася з гідністю. Потім підвелася, розправила буклі, що звисали з її капелюшка, облизала губи і додала: — Добраніч, куме! Добраніч, а йому щасливого повернення...
Я дивився, як мадам віддаляється перевальцем, вигинаючи по-дівочому грайливо старечу талію, як підстрибує від радості, залишаючи своїми старими криво стоптаними чобітками вузенькі глибокі сліди в піску.
Не встигла вона проминути мис, як над берегом здійнялися несамовиті крики й голосіння.
Підхопившись, я побіг туди: попереду, на другому мисі, голосили жінки. Я видерся на скелю, роззирнувся. Із села викотився гурт чоловіків та жінок і помчав до мису, услід їм валували собаки, зо три вершники обігнали гурт, здійнявши хмару куряви.
«Якесь нещастя»,— подумав я, кидаючись униз, до мису.
Гамір чувся дедалі голосніше, сонце заходило, в небі непорушно зависло кілька весняних рожевих хмаринок. Смоква Хазяйської доньки вкрилася свіжим зеленим листям.
Несподівано переді мною виринула мадам Ортанс: вона бігла назад розпатлана й задихана, один її чобіток злетів з ноги. Мадам тримала його в руці, плачучи на бігу.
— Куме... Куме...— крикнула вона й упала на мене.
Я підтримав її й запитав:
— Чому ти плачеш, кумо?
І допоміг їй надіти чобіток.
— Я боюся... Боюся...
— Чого?
— Смерті.
Вона відчула в повітрі подих смерті й злякалася. Я взяв її під руку, м’яку і в’ялу, але старече тіло опиралося й дрижало.
— Не хоче... Я не хоче...— скиглила вона.
Бідолашна боялася підступити до того місця, куди завітала смерть. Щоб костомаха не побачила її й не запам’ятала... Як і всі старі, наша нещасна сирена ладна була сховатися в зеленій траві й позеленіти, сховатися в землі й стати землистою, аби тільки костомаха не розпізнала її.
Вона дошкандибала до оливи, розгорнула своє латане пальтечко.
— Укрий мене, куме,— сказала,— укрий і йди собі.
— Тобі холодно?
— Холодно, укрий мене.
Я укрив її якомога дбайливіше, щоб вона не виділялася на землі, і пішов.
Мис був уже недалеко, і тепер ясно чулося голосіння. Назустріч мені біг Мімітос.
— Що там таке, Мімітосе? — крикнув я.
— Утопився! Утопився! — крикнув він на бігу.
— Хто?
— Маврандонісів Павліс!
— Чому?
— Вдова...— Голос його потонув у лементі.
А те слово зависло в повітрі й виповнило вечірній присмерк образом вигинистого небезпечного тіла вдови.
Я вже дістався до скель, на яких згромадились усі селяни. Чоловіки стояли мовчки, з непокритими головами, жінки, спустивши хустки на плечі, рвали на собі волосся й лементували, а на ріні лежало роздуте посиніле тіло. Старий Маврандоніс непорушно стояв над ним, не відриваючи від нього погляду; правою рукою він спирався на палицю, налігши на неї всією своєю вагою, а лівою стискав гостру сиву бороду.
— Будь вона проклята! — розлігся раптом пронизливий крик.— Бог їй цього не простить!
Одна з жінок підхопилася з землі й гукнула:
— Та що це таке, невже в селі немає жодного чоловіка, котрий би зарізав її, як вівцю? Тьху на вас!
І вона плюнула в бік чоловіків, що стояли мовчки.
Озвався лише Кондоманьольос, хазяїн кав’ярні:
— Ти нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.