Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Наталя Олегівна покинула приміщення. Коли санітари вже переносили його на кушетку біля самого томографа, рентгенолог запитав у нього, чи носить він будь-які залізні предмети. Віктор відповів, що має срібний хрестик на шиї. Тоді лікар поблизу вельми здивувався, адже на шиї Віктора нічого не було.

         – Ах, його видно зняли, коли натягали корсет, – для себе підтвердила вона.

         Віктору це не сподобалось. В подальшому він розраховував повернути хрестик, тому що коштував він не одну сотню гривень.

         – Тепер я попрошу вас не рухати головою під час усієї процедури, бо ви вже відчули, як це, так?

         – Так.

         – Добре, а зараз ось, тримайте цю грушу, – в долоню йому поклали зелену гумову грушу, з якої сходила трубка, – якщо вам стане надто погано, то натискайте, ось так (пролунав низький гудок), та пам’ятайте слова вашого лікаря, й взагалі пробуйте заснути. Не рухайте руками та не міняйте положення, – рентгенолог одягнула на нього великі блакитні навушники. – Чуєте мене?

         Віктор ледь-ледь її чув, та відповів: «так». Його потилиця впиралась в доволі жорстку невелику подушечку. Рентгенолог пішла кудись.

         Тієї ж миті світло в приміщенні вимкнулось.

         Його не попереджали, що процедура проходитиме в темряві.

         Тим не менш, Віктор рішив не озиватись з цього приводу. Його кушетка трохи піднялась та попрямувала назад, вглиб труби. Причому зайшов він дуже глибоко, фактично всім тілом. Це було МРТ поперекового відділу хребта.

         З моменту, як він прокинувся, пройшло близько години, та йому так і не повезло накреслити чітку картину всього, що зараз відбувалось. Все відбувалось надто швидко. Після безкорисної мієлографії, його, навіть не погодувавши (й це після цілої доби голодування!), одразу повезли сюди. Віктор точно вже вирішився писати скаргу на лікарню.

         В той момент, коли в томографі дзвінко забились магніти, він рефлекторно, в силу власних можливостей, здригнув ногами. Якби в той момент він би зняв навушники, його б напевне оглушило. В своїх думках він став вимовляти одноманітну російську лайку.

         Одначе труба томографа виявилась для Віктора незвичайно вузькою. Холодний піт просочився по всьому тілу. Його закувало… Нарешті він зрозумів, що не може рухати тулубом. «Тут надто вузько…» – думав Віктор. Серце щосили закалатало, йому здалось, що зараз стінки труби здавлять його. Він наче знаходився в подвійній в’язниці: у власному, прикутому до кушетки важезними ядрами тілу; радіус поруху шиї був мінімальним, бо надалі в неї наче забивали тисячі голок. Віктор став задихатись, й від гіпергідрозу долонь в нього вислизнула груша. Він одразу забув за неї. Від частого дихання в нього заболіла голова. «Блядь, я не можу порухати нічим. Нічим! Мало… мало повітря. Дуже мало. Вони забули за мене… Я не можу рухати тілом, ногами, я не можу ходити, я не зможу вилізти звідси, я залишусь в цій трубі назавжди…» – такі думки тоді нахлинули на Віктора. Він забув про Колумба, про Коперника, хоча зазвичай в таких ситуаціях люди згадують всі можливі шляхи спасіння.

         Та найгірше було те, що він не міг підняти голову. Якби навіть йому вистачило снаги та терпіння до болі, він би все одно одразу би ударився об стінку. Параліч в подібних місцях – найжахливіше, що може статись з людиною. В один момент у Віктора настала паніка. Під час паніки час йде і швидко, і довго. Час, віднесений до його смерті здавався тоді надзвичайно швидким, та час спасіння й головні болі видавались вічними. Все, що лишилось у Віктора від розумових людських рефлексів під час надзвичайних ситуацій – крик.

         Певно, він перекричав тоді стукіт магнітів томографу, й це не могла не почути рентгенолог. Кушетка Віктора поплила на вихід з труби. Приміщення миттєво освітилось.

         – Що сталось, Вікторе!? Боже, та вас облило потом! – вигукнула рентгенолог.

         – Суки, ви знали, що в мене клаустрофобія, чому тоді ви мене сюди відправили. Де головний лікар? Де та блядь?

         – Так, мовчіть! Зараз я покличу Наталю Олегівну.

         Той день виявився найгіршим за останній місяць для лікарні номер сім та для її персоналу, й подібний фурор міг зчинити тільки Віктор Васильович. Наталя Олегівна уже вирішила, що від нього вона відмовиться, тому що їй, як загалом молодій жінці, ще необхідні нервові клітини. МРТ виявився останньою краплею; останньою нервовою клітиною, котру вона йому згодує. Врешті вона надягла на нього головотримач та навіть призначила йому інвалідне крісло, якого, проте, Віктор спочатку дуже цурався. В наступні роки його життя, хоч він цього звичайно тоді ще не знав, цей транспорт буде для нього основним.

         – Я ж йому говорила, натискай на грушу! А він як закричав, я то вже подумала, що там щось зовсім погане сталось, – скаржилась рентгенолог, коли вони вже виходили з кімнати МРТ.

         В коридорі Наталя Олегівна задоволеним голосом промовила:

         – Ну що, Вікторе, я вас вітаю! Тепер ми не отримаємо навіть результатів по вашій поясниці, й не можемо знати, який корінець вашого хребта отримав критичну травму. Вам потрібно наново вчитись ходити. Однак тепер я відмовляюсь від вас. Останнє, що я повинна зараз для вас зробити як лікар – повернути в палату.