Читати книгу - "Повітряний замок"

підійшов до племінниць і поплескав їх обох по пухкеньких плечах. 

— Панночки, — сказав він, — найповніші з повних місяців Занзіба, благаю, пробачте мені оту мою нещасну обітницю, яка перешкодила мені сповна насолодитися вашою… е… величчю. Погляньте натомість, якого незрівнянного чоловіка я підшукав для вас замість себе. 

На слові «чоловік» племінниці аж стрепенулися. Вони витріщилися на Дальциеля. 

— Такий гарненький, — вимовила племінниця у рожевому. 

— А мені подобається, що в нього крила, — проговорила племінниця, вбрана у жовте. — Це робить його не схожим на інших. 

— Думаю, ікла — це еротично, — замислено протягла рожева. — І пазурі теж, якщо тільки він буде обережний з килимами. 

З кожним їхнім словом усмішка Дальциеля ставала дедалі ширшою. 

— Я їх викраду зараз же, — вирішив він. — Як на мене, то вони набагато кращі, аніж принцеси. Хазруелю, скажи-но мені, чому я від самого початку не викрадав замість принцес грубеньких дівчат? 

Хазруель оголив ікла в лагідній посмішці: 

— Бо таке було твоє рішення, о мій брате! — тут його посмішка дещо затьмарилася. — Якщо ти готовий, мій обов’язок — зараз же відправити тебе в заслання. 

— Ну, тепер я не дуже-то й заперечую, — відповів Дальциель, не зводячи погляду з племінниць. 

Хазруель знову простягнув руку — повільно і неохоче, і так само повільно, під акомпанемент трьох розкатів грому, Дальциель і родички Абдулли зникли з очей. Злегка повіяло морем, звідкись долинули крики чайок. Морган і Валерія знову заплакали. Усі решта глибоко зітхнули, причому найглибше зітхнув Хазруель. Абдулла з деяким подивом нараз усвідомив, що Хазруель і справді любив брата. Хоча зрозуміти, як узагалі можна любити Дальциеля, було доволі непросто, Абдулла його ні в чому не звинувачував. «Хто я такий, щоб його судити?» — подумав він, коли Квітка-в-Ночі підійшла і взяла його за руку. 

Хазруель знову зітхнув — ще глибше, ще важче — і, сумовито опустивши свої перетинчасті крила, всівся на трон, який за розміром пасував йому значно більше, ніж Дальциелеві. 

— У нас іще залишилися деякі невирішені справи, — сказав він, обережно обмацуючи носа. Ніс, очевидно, вже почав гоїтися. 

— Ще б пак! — вигукнула Софі, яка стояла коло приступки трону, чекаючи, коли трапиться нагода заговорити. — Коли ти викрав наш мандрівний замок, то кудись запроторив мого чоловіка Хаула. Де він? Поверни його мені! 

Хазруель сумно підняв голову, однак не встиг нічого відповісти, тому що в юрбі принцес пролунав пере- 

ляканий лемент. Усі, хто стояв коло підніжжя трону, порозбігалися якнайдалі від криноліна Її Досконалості. Той то роздувався на обручах, то опадав, наче гармошка. 

— Допоможіть! — пролунав звідти голос джина. — Випустіть мене! Ви ж мені обіцяли! 

Квітка-в-Ночі в паніці прикрила рота рукою. 

— Ой! Зовсім забула! — скрикнула вона й побігла східцями геть від Абдулли. Вона відкинула кринолін набік, і з-під нього вирвався клуб бузкового диму. 

— Я хочу, — вигукнула Квітка-в-Ночі, — щоби ти, о джине, звільнився від цієї пляшки і здобув волю відтепер і назавжди! 

Джин, як завжди, не став марнувати часу на якісь там слова вдячності. 

Пляшка вибухнула з голосним «бум!» Із клубів диму стала підніматися на ноги значно більш матеріальна постать. 

Побачивши її, Софі аж зойкнула: 

— Хай небо благословить цю дівчину! Спасибі, спасибі! 

Вона так швидко підбігла до летких клубів диму, що мало не збила з ніг захованого у них чоловіка. Щоправда, судячи з усього, чоловік не заперечував. Він обійняв Софі й закружляв із нею по залі. 

— Як же я раніше не здогадалася? Чому я нічого не зрозуміла? — задихалася Софі, пританцьовуючи по битому склу. 

— То були такі чари, — похмуро пояснив Хазруель. — Якби можна було здогадатися, що це — чарівник Хаул, то, напевно, хто-небудь його би звільнив. Відтак ви не могли здогадатися, хто це, а він не міг нікому про це розповісти. 

Придворний маг Хаул виявився молодшим, ніж чарівник Саліман, і набагато елегантнішим. Він був у розкішному атласному костюмі бузкового кольору, поруч із яким його волосся відливало просто-таки неприродною жовтизною. Абдулла пильно подивився у світлі очі на худому видовженому обличчі чарівника. Він пригадав, що одного ранку надзвичайно виразно бачив ці очі. Абдулла подумав, що він мусив би здогадатися, хто це, — іще тоді. Він почував себе трохи ніяково. Адже він використовував джина. Йому здавалося, ніби він непогано його знає. Та чи з цього можна робити висновок, ніби він непогано знає також і чарівника? Чи ні? 

Саме тому Абдулла не став долучатися до загального тріумфу, коли всі, у тому числі солдат, стовпилися навколо чарівника Хаула, навперебій вигукуючи вітання. Абдулла дивився, як маленька принцеса Цапфанська тихенько пройшла крізь радісну юрбу й урочисто передала Моргана чарівникові. 

— Спасибі, — сказав чарівник. — Я був подумав, що заберу його туди, де сам зможу ним заопікуватися, — пояснив він Софі. — Вибач, що я тебе налякав. 

Скидалося на те, що Хаул був більш звичний тримати на руках маленьких дітей, аніж його дружина. Він лагідно поколисав манюнього Моргана і глянув йому у вічі. Морган відповів йому доволі-таки злісним поглядом. 

— Який він негарний, чесне слово! — сказав Хаул. — Викапаний татусь. 

— Хауле! — дорікнула йому Софі. Але було не схо-же, ніби вона сердиться. 

— Хвильку, — сказав Хаул. 

Він підійшов до трону й подивився на Хазруеля — як стояв, знизу вгору. 

— Послухай-но, диве. У нас із тобою ще не все до кінця з’ясовано. Що ти хотів сказати тим, що вкрав у мене мій замок і запроторив мене у пляшку? 

Очі Хазруеля спалахнули лютим жовтогарячим сяйвом. 

— Чарівниче, чи не думаєш ти, начебто твоя могутність дорівнює моїй? 

— Ні, — відповів Хаул. — Я просто чекаю пояснень. 

Абдулла впіймав себе на тому, що захоплюється цим чоловіком. Знаючи, яким боягузливим виявився джин, Абдулла не сумнівався у тому, що в оцю ось мить, саме зараз, глибоко всередині, десь у глибині душі, Хаул аж похолов від жаху і що його кров застигла, як холодець. Але зовні цього зовсім не було видно. Хаул пригорнув Моргана до свого плеча, обтягнутого бузковою шовковою тканиною, і видивився Хазруелеві просто в очі. 

— Що ж, — сказав Хазруель. — Викрасти замок мені наказав брат, тож тут у мене не було ніякого вибору. Однак стосовно тебе Дальциель не зробив ніяких розпоряджень, крім того, що я повинен зробити все для того, щоби ти не зміг повернути собі замок. Якби ти був безневинний, я б усього-на-всього переніс би тебе на той острів, де тепер мій брат. Але я знав, що ти скористався чарами, щоби завоювати сусідню країну… 

— Це нечесно! — заперечив Хаул. — Мені повелів король!.. 

На якусь мить чарівник став дуже схожий на Дальциеля, та, видно, він і сам це зрозумів. Тож він замовк. Задумався. А тоді засмучено проговорив: 

— Гадаю, я міг би перенаправити хід думок Його Величності, якби це спало мені на думку. Твоя правда. Проте постарайся не потрапити мені під руку в таку хвилину, коли я міг би запроторити у пляшку тебе самого, от і все. 

— Можливо, саме на це я й заслуговую, — зазначив Хазруель. — Тим більше, що я потрудився забезпечити кожному, причетному до цієї історії, якнайвідповіднішу долю, яку тільки зміг придумати, — тут він скоса зиркнув на Абдуллу. — Правда? 

— Найправдивіша з гірких правд, о великий диве, — кивнув Абдулла. — Збулися всі мої мрії, і далеко не тільки приємні. 

Хазруель кивнув. 

— А тепер я змушений вас