Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

та сміхом, тож розкажу тобі кумедну історію про найнеприємнішу людську емоцію -страх! Ластівко моя, хоч би якою катастрофічною видавалася тобі життєва ситуація, не допускай страху в душу, бо він найгірший порадник! Хай твоїм союзником у непередбачуваних обставинах завжди буде тверезий розум та холодне серце! Адже часто під маскою справжнього жахіття, як ми вважаємо, може ховатися маленьке непорозуміння! Трапилася ця придибенція з моїм двоюрідним братом Миколою.

Одного разу Микола подався в сусіднє село на храмовий празник, а по дорозі зайшов у гості до свого товариша Василя. Погомоніли про те, про се, випили по чарчині, закусили огірками та копченим салом, а тут Василева мати, Ганна, поставила перед Миколою ще й цілий полумисок вареників із грибами. Конвеєр «тарілка — сметана — Миколин рот» працював добрих півгодини! Час би вже й відкланятися, а гість — то за свитку, то за ще один вареник.

— Ну й знатні ж у вас вареники, тітко Ганно! Мабуть, із білими грибочками?

— Які там білі, синку! Це ж моримухи!

Микола зблід. Останній вареник, мов миша у нірці, причаївся десь у стравоході. Ледь добрів додому і одразу зліг. Що вже бідна мати не робила: і відваром із льону та вільхових шишок напувала, і свяченим зіллям підкурювала, і в коноплі брати лежачого носили.... Усе дарма. Микола лежить, стогне та прощається з усією родиною, бо каже, що остання година його вже прийшла.

На третій день звістка про Миколину хворобу долетіла й до Василя. Прийшов провідати друга та не з порожніми руками, а з дзбаночком вареників. Лишень поріг переступив, а Микола в крик:

— Геть із моїх очей! Це твоя матінка мене отруїла, бо знає, що ти теж за моєю Марусею сохнеш! Мабуть, разом із нею мухомори збирав для вареничків своїх клятих!

— Миколо, побійся Бога, які мухомори?

— Тітка Ганна сама зізналася, що моримухів у вареники понапихала.

— Ха-ха-ха-ха! Моя мати моримухами називає підосичники! Батько щодня з лісу приносить їх повні козуби, а матері набридло чистити й варити, то зі злості моримухами підосичники й прозвала.

— Ти... ти... правду кажеш? — хворий ураз скочив на ноги.

— Грім би ня забив, як брешу!

А за годину Василь та вся Миколина родина залюбки ласували варениками з «моримухами»!

Будь завжди відважною, моя люба!

З найщирішими почуттями твоя бабця Стефа

Моя дівчинко!

Сьогодні тобі вісімнадцять! Цього року ти закінчила школу й у тебе почалося справжнє дорос-ле життя. Діти завжди мріють якнайшвидше вирости, а коли це трапляється, то розуміють, що дорослість — це не лише необмежена свобода, а й відповідальність за свої вчинки, за тих, хто довіряє тобі частинку свого життя. Будь-яка професія -це відповідальність за іншого! Мабуть, ти станеш учителем, як мріяла в дитинстві. Якщо так, то мусиш пам’ятати, що вчитель — це покликання, яке зіткане з відповідальності та жертовності. Саме про жертовність хочу розповісти тобі чергову історію.

Вони йшли... А очі туманили синь неба й рожевий, мов кінчик полум’я, цвіт. Цвів верес... Пропікав до самого серця... Останній цвіт у вересні, останній вересень, останній вересовий цвіт. У його житті вже було двадцять сім вереснів, у їхньому — лише сім. Сьогодні верес цвів востаннє для них. Вони йшли, місили болото зі слізьми неба, утирали свої сльози, мов мак у глиняну макітру, у потемнілі обличчя широкими рукавами. Плакали тихо, мов дорослі, маленькі хлопчаки, які лише вчора вивчили дві перші букви абетки. І плакав вимученою усмішкою їхній учитель.

— Дивіться, діти, який гарний вересовий цвіт. Він, як заключний акорд літа, бо цвіте останнім...

Вони йшли... Ішли з опущеними головами, а смерть через дула націлених автоматів, мов через соломинку, випивала їхні життя! Пила по краплині, смакуючи кожен інгредієнт: розпач, жах, сльози, вибухи снарядів серця, пульсуючу кров... Пила, аж прицмокувала, відвагу із серця ще молодого парубка, що був