Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

14 грудня 1948 року — 25 грудня 1959 року

Кохана донька Джорджа та Банті

У безпеці в Ісусових руках

— А про нас тут нічого не написано, — шепочу я Патриції, коли Банті виймає з сумочки ганчірочку і протирає надгробок. І тут домашня робота.

— А що тут мало бути про нас?

— Улюблена сестра.

— Але ж це неправда, — розважливо каже Патриція, і нас одразу охоплює почуття провини. Повернися, Джилліан, ми тобі все пробачимо. Повернися, будеш нам улюбленою сестрою.

Банті виймає із сумки кухонні ножиці й починає підстригати траву. А далі що, пропилососить могилу? Надгробок у Джилліан дуже простий, геть нецікавий. Я вже тут була з моєю подружкою Кетлін: та навідувала з матір’ю могилу свого дідуся, а ми гралися в піжмурки. Особливо нам подобалися надгробки з фігурками янголів, самотніми чи в парах, по одному з кожного боку, що піднімали крила, ніби хотіли захистити незримих мешканців могили. Ми з Кетлін теж прикидалися янголами-охоронцями могил, використовуючи свої куртки замість крил.

А в безпеці в руках Ісуса можуть бути тільки мертві? Виявляється, ні. Кетлін, яка познайомила мене з екзотичними і зловісними інтер’єрами католицької церкви святого Вільфрида, пояснила, що всі ми в безпеці в Його руках, особливо маленькі діти. Та мученики, — додає вона. Мені здається, що ми з Патрицією чимало намучилися, тож це добра звістка. Ба більше, веде далі Кетлін: Він — Агнець, і ми умиваємося Його кровію (я прямо чую, які слова вона промовляє з великої літери). Правду кажучи, у мене є певні застереження проти умивання ягнячою кров’ю, але якщо це порятує мене від вічного пекельного (чи й Пекельного, адже це місце начебто з тих, про які говорять із великої літери) вогню, то можна й потерпіти.

Місіс Ґорман, мати Кетлін, весь час забігає до церкви, як Банті, буває, заскакує до «Дамського магазину» на Сент-Семпсон-Сквер, коли ходить за покупками. Ми — Кетлін, її мати і я — провели суботній день, допомагаючи в акції «Виклади милю копійками» на Кінґс-Сквер, що мала зібрати кошти для молодіжного крила Національного товариства запобігання жорстокості до дітей. Я радо їм допомагаю, накопичуючи добрі діла і заробляючи собі добре ім’я в очах Агнця, який покірний і ласкавий, але водночас належить до тріо, що може приректи на вічні муки в Пеклі — не знаю, як ці факти узгодити між собою.

Отже, однієї миті ми бредемо площею Данкомб, обговорюючи, чи не зайти кудись на гарячий шоколад, а наступної вже заходимо до церкви. Мати Кетлін умочує пальці у чашу при вході, хреститься і стає на одне коліно перед вівтарем. Кетлін усе повторює. Це такий тут етикет? Мені треба все повторити — чи Бог мене вб’є, бо я не католичка? А може, мене вб’є Банті? Кетлін і місіс Ґорман на мене не зважають, бо саме запалюють свічечки, тож я не торкаюся святої води й лише гречно роблю реверанс десь у напрямку вівтаря.

— Ходи, поставиш свічечку за сестру, — каже місіс Ґорман і підбадьорливо мені всміхається.

Свічки тут гарні: світлі, лискучі, тонкі, як олівці, вони вказують угору, як священні дороговкази до незнаного містичного місця, де у хмарах живуть янгол Гавриїл, Агнець і зграї білих голубок. Як Джилліан вижити у такому товаристві? (Мабуть, херувими в неї вже ходять по струнці). Допомога їй явно не завадить, тож я тремтячою рукою запалюю свічку, а мати Кетлін вкидає шестипенсовик до скриньки. Я вдаю, що молюся.

Не знаю, що там Джилліан, але я почуваюся краще після того, як запалила свічку; у ритуалів, безперечно, є свої плюси. Удома я знімаю підсвічник із янголами з комода, де цей анахронізм стояв ще з Різдва (а на карнизі досі висить кілька ниток дощику — свідчення домашнього нехлюйства, що запанувало за ери після Джилліан, 1960 рік е.п.Д). Я побожно ставлю підсвічник на рожевий столик біля ліжка й починаю щовечора запалювати червоні свічечки. Я сама вигадую молитви, що підносяться до Агнця, як священний дим.

Свічечки доводиться заощаджувати, бо їх обмежена кількість, а от молитися можна скільки завгодно, от я й молюся, розпачливо вимагаючи уваги Агнця. Так я заробляю собі синці на колінах. Ноги болять так, що навіть Банті помічає, коли ми якоїсь суботи вибираємося купити нові черевики. Її так дратує, що я шаркаю ногами, як калічка, що вона навіть перестає мене смикати, аби я не відставала, і питає, чи все гаразд (утративши доньку, вона стала уважніша до своїх живих дітей), і ось ми вже сидимо у приймальні лікаря.

У приймальні доктора Геддова так тепло і затишно, що там можна жити, не те, що у холодній приймальні дантиста містера Джеффрі, де пахне зубним антисептиком і засобом для чищення туалету. У доктора Геддова — камін зі справжнім вогнем і шкіряні крісла, у яких можна потонути, а на стінах висять акварелі, написані його дружиною. Старосвітський годинник із трояндами на циферблаті відмірює час із солідним цоканням, що нагадує стук кінських копит — значно симпатичнішим, ніж металеве клацання нашого годинника на каміні. Великий лакований стіл аж вгинається від розмаїтого читва — від «Життя на природі» до давніх чисел «Денді». Я віддаю перевагу «Рідерс Дайджест». Банті гортає «Жіночий світ», доки я збагачую свій словниковий запас. Мені подобається ходити до лікаря, треба робити це частіше.

Доктор Геддов справді милий і звертається до мене, як до справжньої особи, хоча Банті відповідає на всі питання за мене, так що я розгублено скулююся, як лялька черевомовця.

— То як ти, Рубі?

— У неї коліна болять.

— Де болить, Рубі?

— Ось тут, — і Банті тицяє мене в коліно так сильно, що я верещу.

— І що ти робила, Рубі? — доброзичливо всміхається він. — Молилася забагато?

Він сміється і врешті, помугикавши собі під ніс, каже:

— Я думаю, це просто бурсит.

— Бурсит? — стурбовано перепитує Банті. — Це глисти?

— Немає підстав для хвилювання.

— Немає підстав для хвилювання?

— Його ще називають «коліном покоївки», — пояснює доктор Геддов.

— Коліном покоївки? — повторює Банті, нездатна здолати напад ехолалії.

Вона