Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

що вам ясно, – зауважила на це Кетрін.

– Мені відомо більше, ніж ви, мадемуазель, гадаєте, – тихо зазначив Пуаро.

І відійшов із дивною посмішечкою на вустах. Сів у авто, яке стояло напоготові, та поїхав в Антіб.

А тим часом на віллі «Маріна» лакей графа де ля Роша Іполит зі своїм достоту дерев’яним обличчям був саме зайнятий натиранням хазяйського тонкої роботи столового скла. Його господар того дня подався в Монте-Карло. Суто випадково визирнувши у вікно, слуга ще здалеку вгледів відвідувача, який жваво чимчикував до парадних дверей – і то візитера такого незвичного штибу, що в Іполита, попри весь наявний у нього досвід, виникли певні труднощі з тим, як ідентифікувати його. Гукнувши свою дружину, Марі, яка саме поралася на кухні, він привернув її увагу до, як він сказав, «ce type là».[81]

– Це часом не з поліції знову? – стривожено запитала та.

– Поглянь сама, – відказав чоловік.

Марі подивилася.

– Ні, точно не з поліції, – впевнено заявила вона. – І це радує.

– Не так уже вони й потурбували нас, – промовив Іполит. – Власне, якби не попередження мсьє графа, я б нізащо не здогадався, хто той незнайомець у винарні.

У передпокої зачувся дзвінок, і слуга – у своїй показній, статечній манері – пішов відчиняти.

– Мсьє графа, на жаль, немає вдома.

Але по той бік дверей чоловічок із пишними вусами засяяв спокійною посмішкою.

– Я знаю, – сказав він на це. – Ви Іполит Флавель, чи не так?

– Правильно, мсьє, саме так мене звуть.

– А ще ви маєте дружину, Марі Флавель?

– Так, мсьє, але…

– Я хочу побесідувати з вами обома, – заявив незнайомець і спритно прошмигнув повз Іполита в передпокій. – Дружина ваша, звісно ж, на кухні. Туди я й піду, – додав він.

І перш ніж до служника повернувся дар мови, незнайомець безпомилково розшукав потрібні двері в кінці передпокою і пройшов коридором на кухню, де Марі, роззявивши рота, застигла й витріщила на нього очі.

– Voilà, – промовив той, опускаючись у дерев’яне крісло. – Я – Еркюль Пуаро.

– Так, мсьє?

– Вам незнайоме це ім’я?

– Уперше чую, – сказав Іполит.

– Дозвольте зауважити, що ви отримали погану освіту. Так звуть одного з найвидатніших мужів цього світу.

Чоловічок зітхнув і схрестив руки на грудях.

Подружжя стривожено поглядало на нього. Вони, розгубившись, не знали, що й думати про цього несподіваного та украй дивного візитера.

– Чи не бажає мсьє…? – механічно почав Іполит.

– Я бажаю дізнатися, чому ви збрехали поліції.

– Що ви, мсьє! – вигукнув служник. – Я – і збрехав поліції?! Зроду-віку я такого не робив!

Пуаро похитав головою.

– Помиляєтесь, – видобув він, – бо чинили так кілька разів. Зараз я подивлюся точніше. – Витягши з кишені записничка, вусань зазирнув у нотатки. – О так, щонайменше сім. Давайте я і вам нагадаю.

А далі тихим, байдужим голосом заходився окреслювати всі сім випадків.

Іполит помітно знітився.

– Та не про ці грішки минулого волів би я поговорити з вами, – повів далі чоловічок, – от тільки, любий мій друже, не варто заводити звичку думати, що ви розумніший за всіх. А тепер перейду до того лжесвідчення, яке мене, власне, й цікавить – вашого твердження, ніби граф де ля Рош прибув на цю віллу чотирнадцятого січня зранку.

– Але я не брехав, мсьє, це щира правда. Мсьє граф з’явився тут у вівторок зранку, чотирнадцятого числа. Адже так, Марі?

Та палко погодилась:

– О так, істинна правда. Я чудово це пам’ятаю.

– Ба, – сказав Пуаро, – а що саме ви того дня подали своєму доброму господареві на déjeuner?

– Я… – куховарка затнулася, силкуючись опанувати себе.

– Дивина та й годі, – зауважив новоприбулий, – одне запам’ятовується, а інше чомусь забувається.

Нахилившись у кріслі, він вгатив кулаком по столу, і його очі спалахнули гнівом.

– Так, так, отож я й кажу: ви брешете, гадаючи, що ніхто не дізнається. Але є двоє тих, кому все ж відомо. Еге ж, нас таких двійко. Один – le bon Dieu… – Тут він вказав рукою в небеса, а відтак, знову відкинувшись на спинку, заплющив очі й удоволено промуркотів: – … а інший – Еркюль Пуаро.

– Запевняю вас, мсьє, що ви цілковито помиляєтесь. Мсьє граф виїхав із Парижа в понеділок увечері…

– Це правда, – втрутився чоловічок, – експресом. Мені невідомо, де він перервав свою подорож. Цього ви, можливо, й не знаєте. Але мені достеменно відомо, що тут він з’явився на ранок середи, а ніяк не вівторка.

– Мсьє помиляється, – флегматично протягнула Марі.

Пуаро звівся на ноги.

– Значить, доведеться діяти за законом, – пробурмотів він. – Шкода́.

– Про що ви, мсьє? – запитала служниця, цього разу з відтінком тривоги.

– Вас посадять під арешт, затримавши як співучасників убивства місіс Кеттерінґ – тої англійської леді з потяга.

– Убивства!

Іполитове обличчя побіліло, як крейда, а коліна застукотіли, трясучись. Його дружина зронила качалку, заходячись плачем.

– Але цього не може бути… не може… Я ж думала…

– Раз ви стоїте на своєму, то нема про що говорити. Як на мене, ви обидва повелися дуже по-дурному.

Він саме розвертався до дверей, коли схвильований голос затримав його.

– Мсьє, мсьє, одну хвилиночку. Я… я й гадки не мав, наче йдеться про щось подібне. Думав… тут якась історія з дамою. Із цього приводу вже траплялися невеличкі непорозуміння з поліцією. Але вбивство – зовсім інша річ.

– Нема в мене на вас терпіння! – закричав Пуаро й, обернувшись, сердито затряс кулаком перед самим лицем Іполита. – Чи я, по-вашому, цілий день тут стирчатиму, перегавкуючись із парою ідіотів?! Мені потрібна правда! А не хочете зізнаватися – що ж, дивіться самі. Питаю востаннє: коли мсьє граф з’явився на віллі «Маріна» – зранку у вівторок чи в середу?

– В середу, – радше охнув, ніж сказав чоловік, а дружина в нього за спиною згідливо закивала.

Детектив кілька хвилин свердлив їх очима, а відтак суворо кивнув.

– Ви повелися мудро, діти мої, – приглушено видобув він. – А були за крок від серйозних проблем.

І полишив віллу, потайки посміхаючись.

«Один здогад підтвердився, – буркнув він сам до себе, – чи не спробувати щастя і з іншим?»

Була шоста, коли в номер Мірей принесли візитівку мсьє Еркюля Пуаро. Мить-другу повитріщавшись на неї, жінка нарешті кивнула. А коли ввійшов її власник, то застав танцівницю за гарячковим метанням сюди-туди по кімнаті. Вона люто напустилася на нього:

– Ну?! – закричала та. – Що?! Чого вам тепер?! Невже ви не досить помордували мене – вся ваша зграя? Хіба не змусили зрадити мого бідолашку Дере́ка? Чого ще вам треба?!

– Всього лише відповіді на одне маленьке запитаннячко, мадемуазель. Після того