Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

правитель. — Частину — у Західний, частину — у Східний.

Клинок спішився, віддаючи розпорядження, а Талігхіл повернув коня до входу у Західний коридор; охоронці рушили слідом.

Люди, навіть не спішуючись, в’їжджали під склепіння та зникали в лункому череві, яке можна було помітити тільки зблизька і то — при світлі ламп, прилаштованих у спеціальних гніздах. Той, хто йтиме останнім, загасить вогонь та замкне вхід — за допомогою невидимих механізмів, які рухалися, керовані таємними важелями; таких дверей кілька, і вони надійно ізолюють військо від зовнішнього світу.

Нахилившись на вході, Пресвітлий в’їхав усередину.

Неймовірний гамір вдарив у вуха, і на якусь мить Талігхіл оглох. Кінь нашорошував вуха та форкав, однак потроху йшов уперед.

Ось я і тут. Ось і тут. І зараз від мене мало що залежить…. Можна навіть задрімати.

Утома й напруга останніх днів далися взнаки — правитель закимарив у сідлі. Крізь туманну млу безглуздих сновидінь пробивалося іржання коней, шепіт солдат та брязкіт обладунків. Хтось цікавився, чи довго ще, і його запевняли, що до світанку напевне дістануться, потім — скрегіт позаду: зачиняли проміжні двері. До світанку неодмінно дійдуть.

— Вставайте, пане, — це вже десь було. Все повторюється.

Талігхіл відкрив очі й позіхнув:

— У чому річ?

Храрріп (очевидно, він змінив Джергіла) пояснив:

— Під’їжджаємо, Пресвітлий. До Північно-Західної.

Правитель вирівнявся, відчуваючи нестерпний біль у сідницях. Це лише початок?

Коридор закінчувався звичайнісінькою брамою, люди завмирали перед нею, висвічуючись чорними постатями, відтак зникали, ступаючи туди. У вежу.

Ввійшов і Талігхіл.

Навколо було людно та шумно, у великій круглій залі з високою стелею форкали коні та сновигали люди. Частина прибулих прямувала до іншого підземного коридору, що вів до Південно-Західної.

Пресвітлому допомогли спішитися і до нього миттю підійшла низенька людина в легкій кольчузі, одягненій поверх полотняної сорочки. Незнайомець нагадував типового главу сімейства: старше сорока, але не сивий; добрі очі, зморшки біля повік та на лобі, пишні короткі вуса й жорстка борідка. Правитель здогадався: це Хранитель Північно-Західної, пан Лумвей.

— Із прибуттям, — уклонився той. — Бажаєте піти до своїх кімнат? Пізніше я запрошу вас на сніданок, а поки — даруйте — немає часу. Треба розібратися з людьми та кіньми.

— Нічого, — махнув рукою Талігхіл. — Я зачекаю.

Напівдрімота ненадовго відігнала втому, і зараз Пресвітлому було цікаво спостерігати за тим, що відбувалося. Вони знаходилися в одному з нижніх ярусів вежі, у підземеллях для зберігання продуктів та утримання коней. Поверхи для проживання знаходилися вище, як і балкони-машикулі зі стрільницями,[1] на яких захисникам доведеться провести не одну годину.

Його увагу привернула знайома постать у плащі з відлогою:

— Я б на вашому місці відпочив хоча б трішки, — зазначив, підійшовши Тієліг. — Щойно зійшло сонце, тож детальніше ознайомитися з вежею і безпосередньо підготуватися до оборони можна буде пізніше. Як і до церемоній. Утім, вам вирішувати.

— Слушна порада… — Талігхіл позіхнув. — Добре, скористаюся нею.

Верховний жрець подивився вслід правителю та його охоронцям, повільно похитав головою. Хлопчик росте значно швидше, ніж можна було очікувати. Це добре. Не виключено, що ще не все втрачено. Хоча, звичайно…

Пресвітлому — Пресвітле, жерцю — жерцеве.

(смолоскип летить просто у вічі — зміщення)

— Вставайте, пане, — це вже десь було. Все повторюється.

У двері постукали.

Талігхіл потрусив головою та зіщулився, намагаючись збагнути, де він. А, це Північно-Західна! Ми приїхали… на війну.

У роті, як це буває після довгого і не зовсім гарного сну, назбиралося гіркої слини, горло пересохло, хотілося води. Але паскудний настрій викликало зовсім не це. Просто… все, кожна дія, думка, здавалися знайомими — вже пережитими. Нудота підкочувалася зсередини; не існуюче та забуте (абсурд!) минуле шкреблося ззовні.

— Вставайте, пане.

Він не відповів, підвівся і рушив до дверей. Якщо будять, значить щось важливе. Без причини Пресвітлих не турбують, навіть під час війни.

За дверима очікував Храрріп, незворушний, як завжди:

— Пан Хранитель Лумвей разом з іншими чекає на вас, аби снідати.

— Чудово, — кивнув Талігхіл. — Йдемо.

Йому відвели кімнату на третьому поверсі вежі, посередині між глибокими місткими підвалами та ярусами, призначеними для гарнізону. Де було зручно: не треба далеко йти, щоб опинитися у залі для урочистих сніданків. Звичайно, такі сніданки у Північно-Західній (як і в інших вежах Кріни) — рідкість, але мудрі будівничі передбачили й таку можливість.

До речі, про мудрих будівничих. Пам’ятаю, ще в дитинстві, коли я вивчав географію та інші науки про землю, наставники щось розповідали про богів. Мовляв, саме вони, боги, збудували ці вежі, відмежувавши Ашедгун з півдня від можливих нападів диких племен. Звичайно, дикі племена, які тепер називаються хумінами, дикими були у ті часи, а тепер… Тепер усе інакше.

У залі — Великій залі, як пояснив Храрріп — на Талігхіла чекали всі впливові пани, яких обставини привели у Північно-Західну. На чільному місці за столом, — на превеликий подив Пресвітлого, який звик вважати це місце своїм скрізь і всюди, — сидів Хранитель Лумвей, простий та домашній, цілком позбавлений офіціозності, якою, поза сумнівами, страждали багато ашедгунських вельмож. Ліворуч від Хранителя сиділа невисока міцна жінка не набагато молодша за нього, з акуратно зачесаним волоссям кольору сонячного проміння. Дружина пана Лумвея, Хоча я, на його місці, відіслав би її подалі звідси…

Стілець праворуч від Хранителя залишався порожнім — мабуть, був призначений для Пресвітлого. Далі сидів незамінний Тієліг, у тому ж своєму балахоні, щоправда, відкинувши відлогу. Жрець тихо перемовлявся з незнайомою Талігхілові людиною, яка, судячи з одягу, також була служителем Ув-Дайгрейса. За ними розміщувалися сотники ашедгунського війська, офіцери постійного гарнізону вежі й представники Вільних Клинків — Тесса та Кен. Якби ворог забажав — і коли б мав таку можливість — позбавити військо керівництва, досить було завалити стелю у залі чи підсипати в їжу трунку.

Талігхіл привітався та пройшов на вільне місце: сваритися через дрібниці Пресвітлий не збирався. У нас попереду надто багато спільних турбот, щоб звертати увагу на такі абищиці.

Тієліг схвально прослідкував за правителем, але нічого не сказав.

Пан Лумвей познайомив Талігхіла з дружиною, потім урочистий сніданок із нагоди прибуття гостей розпочався.

Власне, особливих урочистостей не було. У повітрі вже відчувалося щось визначне. Що саме — Талігхіл не знав.

Лише коли до зали увійшов служник та пошепки запитав пана Лумвея, на котру годину готуватися до огляду загонам, Талігхіл зрозумів — відчув — ВІЙНА. Він чув, останніми днями часто повторював це слово, але лише зараз збагнув, осягнув його значення.

Хранитель запитав, і Пресвітлий кивнув: так, нехай через півгодини — якраз досить, аби скінчити сніданок;